1.6

Її вогонь не нищівний, а живий, спраглий, такий, що не руйнує, а прагне торкнутися всього сущого й оживити його. Але глибоко всередині, там, де полум’я не здатне зігріти, у ній горить тихий сум. Бо вона ніколи не знала ані справжнього відгуку, ані відповіді, лише рух вперед, у світ, що мовчить у відповідь на її світло.

"— Він, мов тиша перед бурею. Холодна, безмежна, небезпечна. Він це сама порожнеча, що здатна поглинути навіть світло. Та чому, дивлячись у його темряву, я бачу відображення себе? Чому саме до нього тягнеться мій вогонь, ніби впізнає у ньому щось давно втрачене? Чому серед усього світу лише його тиша змушує моє полум’я тремтіти?"

"— Світло… Воно знову прийшло. Танцює серед темряви, мов короткий спалах, що вперто намагається розірвати ніч. Та ніч — це спокій та забуття. У темряві немає болю, немає спогадів, що роздирають душу. Там усе стихає, розчиняється, перестає мучити. То навіщо вона прагне пробудити те, що світ мав би назавжди забути? Навіщо торкається вогнем ран, які темрява так довго вчилася приховувати?"

Він не рухається, лише мовчки вдивляється в неї, в ту самотню іскру серед Забутих Мрій. Наче намагається зрозуміти, чому її світло досі не згасло у світі, де навіть спогади давно перетворилися на попіл. У його тінях жила спокуса. Тиха, небезпечна, майже ніжна. Спокуса перестати боротися, не діяти, не відчувати. Розчинитися у темряві настільки глибоко, щоб більше ніколи не згадувати про біль, втрату чи саму потребу існувати.