1.1

Кожен її рух був танцем, кожен крок ударом серця нового світу. Вона ламала тишу, народжуючи перші звуки: тріск полум’я, дзвін іскор, шепіт пробудженої землі. Її танець не просто рухався крізь темряву, він творив саме життя.

І земля прокинулася. Камінь почав тріскатися під її ногами, а з розколин проростали перші паростки, що світилися м’яким жаром. Морок поволі відступав, ніби боявся цього живого вогню, а світло все глибше проникало у безодню, наповнюючи мертвий світ теплом і диханням.

Та разом із красою народився і страх. Бо там, де спалахує світло, неодмінно пробуджується тінь. І чим яскравіше палав її вогонь, тим глибшою ставала темрява навколо. Світ завмер між захопленням і жахом, адже кожне народження світла водночас народжує того, хто прагне його поглинути.

І тоді з самої глибини темряви піднявся Тіньовий Король: володар нічних безодень, народжений із прадавньої пітьми та забуття. Його сутність була сплетена з мороку, що існував ще до появи часу, до першого подиху світу, до самого світла.

Він був високим і неприродно струнким, мов тінь, що набула людської подоби. Та найбільший жах ховався не в його постаті, а в обличчі… або ж у його відсутності. Замість нього була гладка чорна маска: без рис, з глибокими темними очима, що нагадують безодню та без жодного натяку на душу. Вона не відбивала світло, а вона його поглинала, ніби сама безодня дивилася крізь неї у світ живих.