Легенда про Вогняну Танцівницю і Тіньового Короля.

У часи, коли світ був ще немовлям, коли час і простір лише починали шепотіти свої перші слова, не існувало нічого, крім безмежної темряви. Ця темрява була не просто відсутністю світла — вона була живою, мовчазною, пульсуючою глибиною безодні. Ніч тримала землю у своїх холодних обіймах, і ніщо не могло порушити її мовчання.
Небо було суцільним чорним полотном, без зірок і місяця, а земля — покрита товстим шаром каменю і попелу, холодна і мертва, ніби забута Богами. Вітер не дихав, і лише стародавній шепіт, що прямував з найглибших порожнин світу, ледь чутно лунав крізь каміння.

І в цю глуху, безмовну порожнечу несподівано проникло світло. Не просто світло — пульсуюче, живе, яке розпалювало серце самого хаосу. Вогняна Танцівниця з’явилася, мов блискавка серед ночі, що рве темряву на частини.
Її тіло було тонким, як тінь, але зсередини горіло полум’ям, що не обпалювало, а ніжно зігрівало. Її волосся лилося живим вогнем, що кидав іскри, які розлетілися у безкрай небо, стаючи першими зорями. Кожен її рух був танцем, який ламає тишу і народжує звук — тріскучий, дзвінкий, живий.
Танець Вогняної Танцівниці пробудив землю. Камінь почав тріскати, під ним з’явились перші паростки, що палахкотіли легким жаром. Темрява почала відступати, і світло поволі пронизувало морок.

Але ця краса викликала і страх. Адже поряд із світлом завжди існує тінь.
З темряви піднявся Тіньовий Король — володар нічних безодень, чия сутність була сплетена з найглибшої пітьми і забуття. Він був високим і струнким, але не мав обличчя — лише гладку чорну маску, яка поглинала світло. Його очі були порожніми, мов дві темні діри, здатні всмоктувати навіть спогади.
Король прийшов не для війни, а для збереження балансу. Він бачив, як світло загрожує знищити темряву, як вогонь може знищити все живе і вічне. Тіньова сила прагнула повернути ніч, яка була рідною домівкою всього, що було раніше.
Вони зустрілися на межі світу — у долині Забутих Мрій, де пересікались світло і тінь, життя і смерть, пам’ять і забуття.

Долина Забутих Мрій була огорнута густим туманом, що згущувався і розходився, мов живий організм. Повітря було важким і пахло попелом, холодом і давно забутими обіцянками. Там, посеред пустки, вперше зустрілися Вогняна Танцівниця і Тіньовий Король.
Вона ступила вперед легко, наче пір’їнка на вітрі, але кожен її крок залишав по собі слід з палаючого жару, що розтоплював камінь під ногами. Її очі горіли спалахами пристрасті, а волосся іскрилось червоними і жовтими відблисками. Вона підняла руки вгору, і з їх рухом пішли перші звуки — тріск вогню, що розгорається.
Тіньовий Король, мов чорна хвиля, вийшов назустріч їй без звуку, мовчазний і величний. Його обличчя — гладка темна маска — не відображала жодних емоцій, але в його очах пульсувала глибина безодні. Кроки його були важкими і впевненими, розсікаючи повітря безтурботною темрявою.

Вогняна Танцівниця зробила перший крок — повільний, заворожуючий рух, що нагадував розпускання пелюсток квітки вранці. Вона кликала до себе світло, що грало навколо неї, наче птахи, що прокидаються.
Тіньовий Король відповів — його рухи були різкими і гострими, як гострий лезо ножа, що прорізає ніч. Він повільно наблизився, ніби хочучи зловити цю іскру світла і поглинути її. 
Почався їхній танець — і він був не просто рухом тіл, а боротьбою стихій. Їхні рухи почали зливатися у хореографію, де кожен жест був викликом і запрошенням одночасно. Вогонь здіймався у стовпи полум’я, а тіні оповивали землю, де вони ступали. Танцівниця крутилася навколо себе, залишаючи по собі слід із спалахів, а Король рухався навпроти, уникаючи їх, але не відходячи далеко. Їхній танець був безслівним діалогом — мовою рухів, в якій розповідались давні історії створення і руйнування. Вогняна Танцівниця пестила світло, дарувала тепло і надію, а Тіньовий Король повільно стирав межі цього світла, нагадуючи, що ніч завжди близько.
З кожним кроком танцю, кожним поворотом, вони створювали світ заново — світ, де світло і тінь переплітаються, не знищуючи одне одного, а надаючи глибини і сенсу існуванню.

Вогонь і тінь переплітались у вічному русі, де кожен крок кидав іскри або розсіював морок. Цей танок породив не тільки світло й темряву, а й життя — перших людей, які несуть у собі частку вогню і тіні.

«Я — полум’я, і я сама. Я танцюю, бо не знаю спокою. Мій рух — моя мова. Але чому моє світло не може зігріти цю землю? Чому тепло моє — лише спалах перед тишею? Я шукаю серце, яке не боїться згоріти…»

Вона ступає ніжно, мов відлуння давньої музики, і на мить здається — тіні в долині відступають. Її вогонь — не нищівний, а живий, спраглий. Але глибоко в її серці горить сум — вона ніколи не знала ні відгуку, ні відповіді.

 «Він — як тиша перед бурею. Він — порожнеча. Але чому в його погляді я бачу себе? Чому саме до нього тягнеться мій вогонь?»

«Світло. Воно знову прийшло. Танцює, як спалах, намагається зламати ніч. Але ніч — це спокій. Ніч — це безпам’ятство. У темряві немає болю. Навіщо вона хоче згадати те, що краще забути?»

Він не рухається, а лише вдивляється в неї — іскру серед забутих мрій. В його тінях є спокуса — не діяти, не відчувати, не існувати.

«Та чому я не можу зупинити себе? Чому, коли вона танцює, моя тінь не втікає, а притягується? Її світло не нищить — воно пронизує. Може, в мені ще щось є. Може, я — не лише ніч...»

Їхні думки не звучали вголос. Вони билися в повітрі, в тонких коливаннях між жаром і прохолодою, у блисках і шепотах, у танці, що був старший за мову. Саме в цій долині — серед усього, що було покинуте — вони знайшли одне одного. І те, що мало бути боєм, стало сповіддю.

Долина Забутих Мрій.
Це було місце, яке не мало мап і не знало імен. Серед усіх просторів первісного світу саме тут оселялись те, що колись народилося в серцях, але було покинуте. Долина Забутих Мрій не мала горизонту — туман висів у повітрі, немов сиве волосся старої богині, що плакала над втраченим.