У часи, коли світ був ще немовлям, коли час і простір лише починали шепотіти свої перші слова, не існувало нічого, окрім безмежної темряви. Та темрява була не просто відсутністю світла, а вона була живою: мовчазною, пульсуючою глибиною безодні. Ніч тримала землю у своїх холодних обіймах, і ніщо не могло порушити її вічного мовчання.
Небо простягалося суцільним чорним полотном: без зірок, без місяця, без жодного проблиску надії. Земля ж була вкрита товстим шаром каменю та попелу: холодна, мертва, ніби забута самими Богами. Вітер не дихав. І лише стародавній шепіт, що здіймався з найглибших порожнин світу, ледь чутно ковзав поміж камінням, мов відлуння чогось давнього й забороненого.
І в ту глуху, безмовну порожнечу раптом проникло світло. Не звичайне світло: живе, пульсуюче, народжене у самому серці хаосу. Воно розривало морок так, ніби світ уперше зробив подих. Вогняна Танцівниця з'явилась, мов блискавка серед вічної ночі, що розтинає темряву на тисячі уламків.
Її тіло було тонким і невагомим, наче тінь, але зсередини палало полум’ям, яке не спалювало: воно зігрівало, пробуджувало, дарувало життя. Її волосся спадало живим вогнем, розсипаючи навколо іскри, що здіймалися у безкрає небо й ставали першими зорями.
Відредаговано: 12.05.2026