...

Світом ходить легенда. Глибоко-глибоко під землею живе скрипка. Від початку відліку часу її дар — знати, що було, — вона зберігала в собі кожен людський спомин, почувши який ніколи його не забудеш. Що є — тут і зараз, те, що відтворить скрипка за твоїм проханням, — не зміниться. Ти зможеш прожити обрану мить, скільки забажаєш. Що з нами буде — дізнавшись майбутнє, ти отримуєш змогу його виправити.

Люди спускалися під землю і глибоко-глибоко під нею, як і було сказано у легенді, знаходили її. Скрипку бачив кожен, хто приходив, та от біда — на інструменті не було струн, і на ній неможливо було зіграти. Охочі шукали, як почути від скрипки хоч щось. Вмовляння та чари, створення струн з усього, що є, були марними.

Йшов час, і знайшлися ті, хто намагався підняти скрипку на гору, щоб підібрати струни на поверхні. Виявилося, що скрипка не лише живе під землею, вона створена із ґрунту і, як усе живе, що витинається з землі, має коріння.

Невідомо, чи це правда, та люди говорили, що, йдучи за нею, бачили, що коріння скрипки охоплює не планету, а світ.

Це спинило людей від спроб підняти її нагору, та не відвернуло тих, хто шукав, з чого створити струни. Випробували усе, та і це не принесло результату.

Знесилені люди геть розгубилися, але над ними піднялася мантія з ґрунту, і скрипка відчинилася. За серцем, яке звідти піднялося, потяглася рука прозорого обрису.

Обережно закривши серце долонею, обрис заговорив:

— … Від початку відліку часу світом ходить легенда. Її шепоче вітер, розповідають хвилі, відлунням можна побачити в дощі чи сонці, — і поки він говорив, люди у голосі вітру, хвилях, які, взявшись нізвідки, повільно піднялися до неба, повернулися назад. За хвилями знизу з хмар почав накрапати дощ, в якому обрис проступив ясніше у сонячних променях, — і з серця скрипки до руки піднялося усе, що було, що є і тільки буде, а обрис продовжив: — у скрипки землі немає струн, та ви щомиті чуєте, бачите і відчуваєте її, — і він показав спомин того, хто прийшов до скрипки за ним. Великий і нестримний вихор болю, який обрис забрав одного дня зі скрипки, пронісся світом і вщух. Стало зрозуміло, що все, що є довкола, і є відтворенням скрипки землі й обрису, про що люди не знали до цього і що він показав у сонці, а теперішнє — те, що є в людини, чия мрія здійснилася і яку кожного світанку, якщо уважно придивитися, можна розгледіти у перших сонячних променях. Обрис тихо запитав: — чи потрібно зупинити час або показати, що буде? — відповіді не було. Людей дивувало, чому він не може взяти серце до рук. Сумно посміхнувшись, обрис наважився сказати: — Це неможливо.

І от диво, не знаючи, хто перед ними, й при цьому маючи можливість отримати будь-який спомин, зупинитися в найважливішій для себе миті чи отримати майбутнє, люди мовчали. Натомість, дивлячись на нього і серце скрипки, люди відмовлялися, пропонуючи найдорожче.

Так, хтось віддав те, про що волів не забути і через сто років. Спомин тільки-но був і зник, підхоплений від серця вітром. Інший — мрію, заповітну, потрібну і важливу для нього. Вона пішла із світанком, й доведеться шукати нове бажання. Нарешті майбутнє, про яке хотілося знати… теж розсіялося між хмар. Ніби скрипка землі про нього не знала.

Здалося, що люди зупиняться, та, піднімаючись на поверхню, вони розповідали легенду. Ті, хто чув про скрипку землі та обрис, який не може взяти її серце, віддавали те, що було найдорожчим для них, аж доти, доки нарешті не сталося те, чого не мало бути: у долоні обриса опинилося серце.

Те, що пожертвували люди, повернулося до них. Можна було знову згадати важливі спогади, про які розповідала скрипка, використовуючи, що є довкола. Ті, хто хотів, могли затриматись у миті здійснення мрії на скільки завгодно, і своє майбутнє люди бачили усюди.

Ставши сильнішим, обрис перетворив люті заметілі, урагани та вітри на теплі світанки і спокійні ночі. Він міг не тільки змусити вщухнути вихор, а й зробити так, щоб не сталося те, що мало бути. Обрис не розповів, ким він є, та люди здогадалися, й світом продовжила ходити легенда про скрипку землі та небесного скрипаля.

Авторка: Інга Квітка.