Легенда про шалену кулю

Легенда про шалену кулю

Ох, колись це було велике місто, пане... Шпилі соборів дряпали хмари, куранти на ратуші розмінювали години на хвилини, гриміли диліжанси на Поштовій площі, світилося світло за тисячами вікон. А бачили б ви, як лягало місячне сяйво на Діамантову дорогу - головну вулицю міста! Особливо влітку, коли цвіли липи, там панувала така благоговійна краса, що лагіднішали серця старих дів, і навіть я, міський кат, крадькома витирав сльозу…

Зараз липи, мабуть, засохли, бруківку Діамантової дороги затягла трава, за вікнами - вдень і вночі сама чорнота. І тиша: немає диліжансів, давно зупинилися годинники. Навіть птахи там не в’ють гнізд, не залітають туди. Що лишилося? Лише місячне світло та шпилі, які як і раніше виводять письмена на небесах. Я бачу ці знаки, коли хмари пролітають над моєю хатиною…

О, пане, до міста не буде й трьох миль. З отих пагорбів його вже добре видно. Я це знаю, хоча не бачив його будинків і вулиць уже років двадцять… Інколи хочеться глянути аж до свербіння, вибачте, в сідницях, хоч одним оком. Але я стримуюся. Занадто багатьом таке бажання коштувало життя. Там уже володіння шаленої кулі.

Що погубило місто? - запитаєте ви. - Обов’язково запитаєте, цього не можна не запитати. Ну, крім кулі, звісно. Кохання, пане… Те саме почуття, на опис якого поети витрачають щороку кілька діжок чорнила й чимало пер.

Кохання не до тієї людини.

А починалося все добре… Настільки добре, що могло закінчитися лише погано - я це передбачав з самого початку. Лише не вгадав, наскільки саме.

У ті часи, пане, а я кажу про те, що було понад двадцять років тому, поштою керував хлопчина років тридцяти. Він приїхав до міста після закінчення університету звідкись здалеку разом зі своєю дружиною.

Чи любила вона його хоч хвилину?.. Мені це невідомо. Але приїхала вона вже зі сталлю в погляді, і яточниці з нашого ринку навіть не намагалися її обдурити.

Так, вона була красунею! І я теж був грішний: милувався чужою дружиною. Але не подумайте, пане, нічого поганого. Я ніколи б не зробив до неї й кроку, бо розумів: між нами не крок, а десятки років, сотні миль. І хоч живемо ми на одній вулиці - нам ніколи не зустрітися.

І бургомістр, хай спочиває з миром, поклав око на дружину поштмейстера. І як можна здогадатись, з куди більшим успіхом. Хоча ми з ним були досить схожі: він був лисим - я теж тоді ходив із залисинами. Він товстий - я також попрощався зі стрункістю ще коли служив підручним. А її чоловік - був просто поштмейстером, і шанси в нього були, як у хробака на розпеченій пательні.

А той цього не помічав. Був щасливий, як сойка, і робота в нього йшла. Поштові диліжанси відправлялися хвилина в хвилину, листи доставлялися за адресою і не розпечатаними. Увечері він щось майстрував у своїй квартирі при пошті. Інколи заходив до шинку промочити горло кухолем пива. Розповідав про нові механізми, завдяки яким можна було б передавати повідомлення й звуки так, що потреба в листах і поштових диліжансах зникла.

Назрівала туга біда.

І одного дня ближче до вечора на пошту зайшов бургомістр, похвалив поштмейстера за роботу й запропонував йому відступитися від дружини.

- Вона все одно тебе не любить, — сказав маленький лисий товстун.

- Я боротимусь.

- Спробуй, - посміхнувся бургомістр.

Боротьба не затягнулася. Вже вранці на стіл до міського Благовірного Інквізитора ліг донос, підкріплений чималим хабарем. І ще до обіду за поштмейстером прийшли. Він просив допомоги, кричав. Але городяни в кращому разі відводили погляди, а здебільшого - витріщалися. Бо він усе ще залишався чужинцем, і випите пиво цього не змінювало.

Відбувся короткий суд.

Його звинуватили в чаклунстві: мовляв, він створив машину, яка могла ловити молитви вірян, і ті… Молитви, як розумієте, а не віряни, не доходили до Бога. Молитва — річ досить інтимна. Деякі просять у бога такого, про що слід було б просити диявола. На молитві людина набагато відвертіша, ніж на сповіді. Згадали його слова про машину для передачі звуку. Але ж це явне богохульство: машина не повинна говорити!?

Адвокат не надто старався, дружина поштмейстера дала обвинувальні свідчення, дюжина присяжних визнала його винним, і суддя оголосив вирок. Чомусь, не зрозуміти чому, забравши в людини кохану, роботу й свободу, вони не пішли далі - не передали його в мої руки. Не буду брехати, ніби я не став би його страчувати: робота є робота. І краще було, якби я відрубав йому голову: усе закінчилося б тоді, хай несправедливо, але малою кров’ю.

Та бачать боги: йому не було за що любити чи жаліти це місто.

…Його чомусь пожаліли. Запропонували: якщо він зречеться єресі, то замість сокири ката на нього чекає заслання в заморську колонію, у місце, яке в державному листуванні називалося архіпелагом Герцога, а в інших місцях - Уділом Мороку. Там пекельний холод, і допливти до островів можна лише в серпні, та й то не щороку. Тамтешні аборигени злі, п’ють людську кров просто щоб зігрітися, і з’являються біля наших фортець лише щоб убити когось або щось украсти. Їхні шамани без сумніву прокляли б наш світ, наврочили б його. Але на щастя, вони про нас не знають.

Це було місце, звідки не повертаються. І поштмейстер чомусь швидкій смерті віддав перевагу смерті в льодах, зрікся тих гріхів, у яких не був винний.

І гнилий корабель із брудними вітрилами відвіз його в край вічного холоду, а його наречена, як дружина в’язня, одразу отримала розлучення. Але не засиділася в незаміжніх. Ще восени, коли лід скував шляхи до уділу Морока, вона уклала шлюб із бургомістром. Танцювала на балу, сміялася, коли за тисячі миль від неї для її колишнього чоловіка реготала й танцювала хуртовина.

О, поштмейстер не загинув. Не одразу, принаймні. Кажуть, на копальнях невідомо як, але йому вдалося домовитися з шаманом тамтешніх крижаних голонеч. Ніби він продав тому душу, але я так не думаю. Там стільки нещасних душ, що ціна їм — півкопійки.