13

Шедан справді змінився за минулі десять років. Став більшим та гарнішим. В ньому знайшли своє місце навіть ті квітучі дерева, які памʼятала Міара.

Центром столиці став палац імператора. Він скинув до неба гострі шпилі. Стояв посеред міста, як неприступна цитадель з сірого каменю.

У тронній залі знаходилися демони. Усі вони були дорого вбрані, в руках тримали золоті келихи та слухали свого повелителя.

Його чорне волосся контрастувало зі світлими сірими очима. Наче два маленьких люстерка облямовували чорні райдужки. Білий костюм сидів на чоловікові ідеально. Його сильний голос розливався по залі, відбивався від великих вікон та високих стель.

За троном стояли декілька його жінок у святкових сукнях. На руках вони тримали малюків віком від місяця до трьох років. Усі дивилися на імператора з захватом.

Але його промову раптово перервав гуркіт. 

Демони здивовано обернулися до великих дверей, саме в той момент, коли їх відчинив сильний порив південного вітру. Стулки з гуркотом вдарилися об камʼяні стіни. А на порозі зʼявилася струнка жіноча постать.

Чорне волосся відьми вільно спадало по її плечах. На її одязі залишилися сліди сажі. Вона неквапливо йшла вперед, до трону. Демони здивовано дивилися на неї, не розуміючи що відбувається. Лише імператор широко посміхнувся та подався назустріч. Тоді інші демони зробили по кроку назад.

- Міаро! - промовив Келвер, показавши ікла. - Ти все ж прийшла до мене.

- Прийшла, - не стала вона сперечатися. Відьма не зупинилася. Звук її кроків наповнював залу. Демониці за троном почали нервувати. Вони подалися вперед, роздивляючись відьму.

- Ти отримала мій подарунок? - на демонічно привабливому обличчі Келвера виник той вираз, який Міара ненавиділа, та через який втекла від нього. Насолода від чужого болю.

Вона стиснула кулак на руківʼя кинджала, який ховала під одягом, але поки просто йшла вперед. Імператор зупинився, віддав свій келих слузі, та дивився в чорні очі. Здається, йому навіть сподобалася та яскрава ненависть, яку він побачив. 

- Отримала. І прийшла відповісти на нього особисто.

Демон розсміявся, ніби відьма весело пожартувала. Аристократи, дивлячись на повелителя, також почали посміхатися. Він простягнув руку до Міари, коли та нарешті зупинилася на відстані двох метрів від нього:

- Приєднуйся до мене, Міаро! Твоя сила потрібна моїй Ізаріді! Ти станеш моєю перлиною, моєю імператрицею.

На цих словах демониці вийшли з-за трону і налякано та гнівно зашипіли, так що слуги відсахнулися від них. А імператор продовжував:

- Стань моєю, Міаро. І я все тобі пробачу!

- Я тобі не пробачу, - вимовила відьма тихо і дістала кинджал. Лезо блиснуло у сонячному світлі.

Імператор скривився, з його обличчя щезла посмішка, натомість зʼявилася гримаса зневаги. Демони кинулися до відьми, але їх відкинуло назад та припечатало до підлоги. 

- То навіщо ж ти прийшла? - спитав Келвер. - Адже говорила, що повернешся до мене тільки мертвою.

- І я дотримаюся слова.

Вітер завив за спиною відьми, аж раптом вона голосно промовила:

- Хай вщухне вітер!

Голос відьми почула природа. В одну мить запала тиша.

Очі Келвера налилися багряним кольором. Він збирався вже викинути вперед свою силу, але застиг, коли Міара підняла кинджал та одним рухом встромила його собі в живіт.

- Ні, - видихнув він з розпачем. Очі його повернулися до сірого кольору, а обличчя стало розгубленим. Він прикипів поглядом до рани з якої почала сочитися червона кров.

І надто пізно він зрозумів, що задумала відьма.

- Слухай, Келвере ат Мілоу, - промовила відьма, ніби взагалі не відчувала болю. Вона дивилася на імператора і вкладала у кожне своє слово магію. Енергію, яка сочилася з неї разом із життям. Вона готувалася зробити найбільше зло у своєму житті. Накласти найсильніше прокляття, на які здатні були відьми. Прокляття на власній смерті. І слова її ніби відчувала вся Ізаріда.

- Твоя імперія згине, - карбувала вона в обличчя чоловіка, який присвятив життя Ізаріді. Який обожнював Шедан, та зробив демонів панівною расою на континенті. - І у твоєму роді від демона народиться відьма. Її сила знищить твій обожнюваний Шедан. В ту мить, коли столиця знову відчує подих південного вітру, уся Ізаріда перетвориться на болото.

З останнім словом енергія, що вирувала навколо жіночої фігури, розлетілася в сторони. Прокляття забрало усе, що ще залишалося у Міарі. Вона зблідла та впала на підлогу. І серце відьми зупинилося.

А останньою її думкою виявилася фраза: «Як мало треба, щоб зробити із жінки прокляття, лише відняти в неї надію на щастя».

Імператор зробив крок назад, невідривно дивлячись на тіло Міари. Потім ще один.

Демони підіймалися з підлоги, відходили далі від центру зали. Шепіт сповнив приміщення. Усі з острахом дивилися на імператора. Він підняв скляний погляд і прислухався до вітру. Але за вікнами палацу панував штиль.

- Повелителю? - тихо запитав головний радник. - Що робити?

Келвер стиснув кулаки, а потім обернувся.

- Тримати все, що сьогодні тут відбулося у секреті!

- Але прокляття... - радник проковтнув слину і поглянув на тіло відьми, під яким розтікалася калюжа багрової рідини.

- Нічого не було! - крикнув імператор. Всі присутні здригнулися. Келвер обвів радників суворим поглядом, повторив тихіше. - Нічого не сталося. Запишіть текст прокляття і сховайте в моїй скарбниці. Нікому і нічого не розповідати.

Погляд сірих очей впав на одну з жінок, яка тримала в руках немовля в рожевому платтячку. Імператор гнівно роздув ніздрі та повернувся до радника:

- Вбийте моїх дочок. І видай наказ, щоб усіх дівчат роду ат Мілоу страчували одразу після народження.

Демониця зблідла. Нажахано подивилася на воїнів які крокнули до неї.

- Ні! - вигукнула вона, притискаючи дитину до себе. - Не треба! Будь ласка!

Але один з чоловіків схопив жінку за плечі, а другий відняв у неї дитину. Маленька одразу заплакала, і воїн поніс її геть із зали. Мати билася в руках другого воїна, намагаючись звільнитися та несамовито кричала. Інші жінки скоріше відійшли трохи далі від неї.