12

Весна вилилася на півдні дощами і повністю виснажена передала свої права спекотному жаркому літу. Міара віднесла людям настоянки до найближчих сіл. Вона зробила їх за допомогою тих мінералів, які приніс їй Корд. Вона була дуже задоволена результатом. Ніколи раніше вона не працювала з такими якісними матеріалами. Здалося, що в неї навіть додалося сил.

А тепер вона порпалася на узбіччі дороги, біля лісу. Вона намагалася вхопити коріння трави-втікачки. Вона побачила її здалеку, намагалася підкрастися, але рослина все ж відчула кроки та чкурнула під землю. Відьма ледь встигла вихопити з сумки маленьку лопатку та кинулася ловити важливий інгредієнт противірусних препаратів. Вже необхідно було думати про осінь.

А можливо і про те, що доведеться залишити цих людей і піти далі.

- Міаро! - крик був сповнений жаху. Відьма здригнулася і підняла голову. Вʼюнкий корінь скоріше вбурився в пухкий ґрунт і дременув геть.

До Міари бігла знайома жінка, в якої вона колись приймала пологи. Її кругленькі щоки були червоними наче буряки. Відьма встала на ноги, подалася до жінки.

- Що сталося? - спитала занепокоєно.

- Біда! - жінка так захекалася, що не могла нормально говорити. Лиш видихнула: - Демони.

- Знову? - жахнулася Міара. Вона обернулася до лісу, і він підтвердив. А потім наказав їй бігти геть. Відьмі здалося, що в голосі лісу вона відчула біль, але не змогла зрозуміти в чому справа.

«Рятуйся» - шепотіло листя і трава.

«Біжи» - вмовляв вітер.

- Міаро, скоріше! Треба сховати тебе! - селянка смикнула відьму на себе, та вони зірвалися з місця. Коли вони підбігли до поселення, то побачили, що мешканці зібралися на околиці та усі дивляться на ліс.

Міара занепокоєно озирнулася та ледве не заволала від жаху.

Ліс палав.

Демони увійшли зі сторони міста та випалювали територію.

«Чому? - закричала Міра подумки, звертаючись до лісу. - Чому ти не сказав мені?»

«Бо ти не пішла б» - відповів ліс. Він кашляв, задихаючись димом, стогнав, отримуючи опіки, але не просив про жалість.

Відьма кинулася до нього, але кілька чоловіків схопили її та потягнули назад.

- Не можна! - кричали вони. - Вчадієш, дурна! А як не задихнешся, то демони тебе вб'ють! 

По щоках Міари потекли сльози. Її ліс спалювали. Той, який ховав її понад сім років. Який завжди питав в неї як справи. Який дав їй будиночок і можливість встановити Завісу.

Ліс, який бачив їх ранки з Кордом. Ліс, до якого він мусив повернутися.

- Треба сховати її, - перемовлялися селяни, поки Міара плакала, дивлячись на чорний дим, що підіймався над зеленими кронами. Вітер доносив запах гару. Жахливий гіркий сморід.

- У нас хай посидить, - сказав хтось. - В нашому підвалі сухо. Навіть кілька днів жити можна.

Міару розвернули і повели вглиб села. Більше вона не сперечалася. Вона думала про те, що скоро вогонь добереться до її будиночка. Завіса впаде. Вони не знайдуть нічого цінного.

Крім подарунка Корда, звісно. Який вціліє навіть якщо весь дім перетвориться на попіл.

У підвалі дійсно було сухо. Міарі навіть дали ковдру. Вона сіла в кутку і розмірковувала над тим, що треба прийняти пропозицію мисливця. Чи погодиться він втекти з нею? Кудись на край світу. Можливо, там теж комусь треба буде її допомога, а йому буде на кого полювати.

Залишати цих людей не хотілося. Вони звикли один до одного. На півдні демонів боялися менше, бо Шедан був дуже далеко. А відьма тут, поруч. Тому їм простіше було зараз сховати Міару і потім цілий рік звертатися до неї по допомогу, ніж видати відьму і залишитися без підтримки.

Демони ходили по лісу весь день і майже всю ніч. Жінка, що врятувала Міару, кілька разів спускалася до підвалу, розповідала, що демони заходили до них в село. А потім, що прибігала подружка з сусіднього села. Ті теж не видали Міару. Над ранок зазирнула Грипина. Сіла навпроти Міари. Вони трохи посиділи мовчки. Відьма одразу зрозуміла що сталося.

- Як це виглядає? - спитала Міара, виштовхуючи повітря крізь судому, яка схопила її горло. Грипина підняла на неї очі, в яких плескалося горе. Завжди ця жінка намагалася бути сильною та мужньою, але зараз ніхто не зміг залишитися байдужим.

- Як цвинтар, - прошепотіла вона.

Міара закрила обличчя руками, намагаючись втримати сльози. Але вони потекли навіть з-під закритих вій.

- Відьми підняли бунт, кажуть, - через кілька хвилин повідомила стара. - Щось наробили у Шедані. Хотіли вбити того Келвера ат Мілоу. Не вдалося, - жінка похитала головою. Її погляд вперся в порожнечу. - Але є жертви. І тепер усіх відьом належить вбивати.

Вони ще посиділи мовчки. Потім Грипина пішла.

Міарі ж дозволили піднятися тільки після сходу сонця, коли мешканці впевнилися, що демони дійсно забралися геть.

Відьма подякувала, але відмовилися від пропозиції залишитися ще на кілька днів. Вона повісила на плече свою сумку та ледве розбираючи дорогу, попрямувала до лісу.

«Ліс відновиться» - вмовляла вона себе, коли стояла на дорозі, затиснувши рот рукою, і дивилася на чорний цвинтар. 

«Він встане з попелу» - казала сама собі, коли зробила перший крок на чорну землю, засипану вугіллям. Де-не-де ще підіймався дим. Повітря було просякнуте гіркотою.

Міара більше не чула і не відчувала лісу. Він не говорив до неї, не пестив вітерцем. Він не заснув, як бувало взимку, він… щез.

Очі Міари сльозилися. Вона розуміла, що від її хатинки нічого не залишилося. Демони обійшли увесь ліс. Випалили його вщент. Знищили усе. Але вона вперто йшла вперед. Хотіла просто подивитися. Попрощатися.

Вона впевнилася, що Келвер ат Мілоу - демон у якого вона колись була закохана - зійшов з розуму. Він знищив її ліс! Та ліс відновиться. Хоч, напевно, Міара цього вже не застане. Але точно знає, що цей ліс знову розквітне і дасть притулок новій відьмі. Бо так заведено.

Хотіла б вона спитати чого насправді хоче від неї Келвар. Демон, якого вона на колінах благала не починати війну. Якому ладна була пробачити усе, віддати всю себе.