11

Температура змінилася стрімко. Весна наче чекала на порозі слушного часу. І варто було зимі відвернутися або трохи відійти, як вона вдерлася на південь та почала хазяйнувати. Цьогорічна весна нагадала Міарі юного шибеника, який заліз на город до сусіда. Стрімка, запальна та необережна.

Вона залила південь дощами, і повноводна ріка Займиста вийшла з берегів.

До лісу прибігли люди, просячи про допомогу. Шелест дерев та шепіт вітру долинули до відьми. Вона скоріш помчала до села.

Чоловіки копали траншеї, жінки голосили та намагалися вичерпувати воду зі своїх городів відрами. Хтось робив насипи. Старші діти перелякано допомагали, а молодші просто збуджено бігали навколо та плуталися під ногами дорослих. 

Міара змінювала напрямок сильної течії, вмовляла річку залишити людські хатини у спокої та розлитися в інший бік. Вода сперечалася, гнівно плескала, шурхотіла, але зрештою підкорилася відьмі. Пішла з людських городів, не стала псувати житло.

Міара витерла піт з лоба та повернулася до старости села:

- Зробила що могла, - вимовила вона. - За поля вже не візьмуся.

- Розумію, - похитав головою чоловік. Стягнув з лисої макітри шапку та притис до грудей. - Дякую, Міаро! Дома відбудовувати не треба, то вже щастя. А з іншим ми розберемось.

- Давайте ще допоможу, поки сили є, - вирішила відьма та пішла по дорозі, зазираючи до подвірʼїв.

Через кілька годин метушня пішла на спад. Люди врятували від води те, що встигли, а що не встигли - розкладали сушитися. Тепер вже перемовлялися між собою зі сміхом, згадували хто і як верещав зранку, як носилися голі та босі подвірʼями, рятуючи свій скарб.

Міара відійшла від чергового будинку, відчуваючи, що сил ставало дедалі менше. І треба було б залишити хоч щось, щоб дійти додому. Аж раптом побачила вершників, які наближалися до села. Вона застигла, спостерігаючи за невідомими, і повільно усвідомила кого саме бачить.

- Міаро! - жінка вискочила з-за хвіртки, схопила відьму за руку та потягла на себе. На бігу крикнула: - Діду! Веди дітей до куми!

Чоловік відгукнувся, але жінка його вже не чула, вона затягла Міару до приміщення та відкрила двері до льоху:

- Скоріше, Міаро! - підганяла вона. - То ж демони їдуть! Якщо вони тебе знайдуть, то живою не пустять!

Відьма не сперечалася. З такою кількістю демонів вона точно не зможе впоратися. Вона швидко спустилася в темне вологе приміщення. Над її головою грюкнула кришка і щось зашаруділо, наче хтось тягнув килим. 

Міара присіла на останню перекладину драбини, обійняла руками коліна та приготувалася чекати.

Їй пощастило. Демони лиш проїжджали повз. Вони не стали зупинятися в селі. Спитали чи не бачили люди відьму, пригрозили розправою, але мешканці з переляканими очима запевняли, що ніяких відьом тут ніколи не було.

Тільки коли люди впевнилися, що демони поїхали далі, вони дозволили Міарі вийти.

- В містах уже жахливі історії розповідають, - заговорила до відьми Грипина. Старенька поклала свою руку зі зморщеною сіруватою шкірою на плече Міари: - Про відьом. Наче ви дітей крадете та поїдаєте живцем.

- Діти нам навіщо? - нервово всміхнулася Міара і відвела погляд. Їй не подобалося те, що влаштовували демони. Чим далі, тим дужче вона переживала, що їм дійсно вдасться запевнити людей, що магія відьом - зло. І носіїв цієї сили варто знищити. Але до селян вона пошуткувала: - Та й живцем не зручно. Я б спочатку в печі приготувала.

- Все тобі байдуже, Міаро, - похитала головою жінка, яка прихистила відьму. Вона тривожно озирнулася і прикрила рота рукою, ніби розповідала таємницю: - Але історії дуже страшні! Певно імператор хоче залякати усіх. Щоб люди самі вас знищувати почали.

Раніше Міарі це здавалося жартом. Нісенітницею. Але зараз вона ледве змогла втримати посмішку на обличчі.

- Не вийде в них нічого, - вона вперто хитнула головою. Потім швидше попрощалася та пішла до лісу. Втома напливала хвилями, змушувала відьму все повільніше переставляти ноги. Вона дивилася на землю перед собою, а сама згадувала Шедан. Згадувала як добре там було навесні.

Іноді ночами у снах вона бачила квітучі дерева, які росли біля вʼїзду в місто. Шедан став столицею нової Ізаріди. Квітуче та радісне місто перетворилося на цитадель залиту кровʼю. Мабуть, тепер місто розширилося, і більше немає тих квітучих дерев та казкових луків, які так любила Міара в дитинстві. Але уві сні вона бачила місто таким, яким його памʼятала. І не хотіла дізнатися, яким воно стало зараз.

Звуки голосів змусили відьму зупинитися. Вона озирнулася довкола і, нарешті, помітила як тривожиться ліс. Виявилося, що він давно вже намагався привернути її увагу, але Міара так глибоко пірнула у свої думки, що не зважала на нього.

«Демони. Тут демони» - шелестів вітер та скреготали дерева. Відьма прислухалася і відчула незваних гостей.

По її спині пройшло тремтіння. Їх дуже багато. Вона не зможе прослизнути повз них за Завісу. Треба було тікати.

Міара обережно, затамувавши подих, крок за кроком задкувала. Вона звільнила руки на той випадок, якщо треба буде захищати себе, але розуміла, що усі сили з неї витягла ріка. Відьма встигла подумати, що той загін демонів, який вона бачила у селі поїхав у іншому напрямку. Значить, південь обшукують дуже ретельно.

Вона розвернулася, щоб побігти назад, звідки прийшла. Але застигла на місці, коли з-за дерев зʼявилися нові демони. Очі відьми нажахано розширилися. Лише мить залишалася до того, як вони побачили б її.

Та саме у цю мить Міару схопили ззаду. Так стрімко і міцно смикнули на себе, зафіксували, не дозволяючи поворухнутися, та закрили рота, що відьма навіть не встигла отямитися. А коли вона все ж здригнулася в чоловічих руках, то почула шепіт:

- Тихо. Це я.

Корд схилився нижче, притиснувся до скроні відьми колючою щокою та спостерігав за демонами. Міара перестала пручатися та ошелешено дивилася на трьох воїнів, які уважно оглядали ліс. Відьмі здалося, що вона дивиться на демонів крізь тонку і невагому сіру вуаль. Один з трійці зупинився навпроти Міари, придивився до неї так, що душа Міари пішла в пʼяти. Лише через кілька секунд відьма зрозуміла, що дивився чоловік не на неї, а крізь неї.