8

Міара знову поглянула на магічний світлячок. Нікому раніше вона не розповідала про своє минуле. Слова самі зривалися з язика, а розум намагався їх зупинити.

- Я закохалася, - прошепотіла вона, подумки знову опинившись у Шедані. Скільки ж років минуло з тієї весни, коли вона була наївною та довірливою дівчинкою?

- Закохалася? - недовірливо усміхнувся Корд. - Відьма?

- Тоді я ще не була відьмою, - зовсім не образилася Міара. Вона продовжувала дивитися крізь час, а на її вустах застигла сумна посмішка. - Я була звичайною людиною.

- І що ж сталося? - мисливець підпер підборіддя рукою, роздивляючись співрозмовницю. Вона плавно виринула зі спогадів, зазирнула йому в очі та знизала плечима:

- Нічого. Нам не судилося бути разом. Обираючи між мною та іншими він завагався.

- А ти не схотіла чекати? - продовжував вгадувати чоловік. Відьма щиро розсміялася:

- Чекати? А навіщо? Якщо вагається, значить вже не вибрав мене.

- Але ж він шукає тебе, - мисливець майже одразу зрозумів про кого каже відьма, і тепер дивився з цікавістю. Не міг зрозуміти чому людська дівчина втекла від сильного і заможного демона. - Понад десять років шукає.

- Шукає, - не стала сперечатися Міара. - Бо я була єдиною, хто відмовився піти в його гарем, - вона встала, зняла з вішака вовняну шаль та накинула на плечі. Одним поглядом загасила магічний світляк, натомість запалила звичайну воскову свічку на столі та поставила заварюватися чай. Кімната занурилася в теплу затишну напівтемряву. Корд спокійно спостерігав за діями Міари.

Зовні почався холодний осінній дощ. Краплі шаруділи по стрісі, свистів вітер. А в хатині було сухо і тепло, тріскотів вогонь, пахло їжею та травами. Тиха ностальгічна розмова продовжувалася.

- Я не хотіла миритися з роллю коханки поряд з тим, кого вважала своїм життям, - промовила Міара. - А тому пішла.

І подумки вона додала: “Як же просто зробити з жінки відьму. Варто лише розбити їй серце”.

Деякий час вони мовчали. За вікнами шумів дощ, дерева скрипіли в лісі, завивав вітер. Ніч огортала темрявою маленьку хатинку, яку відьма називала своїм лігвом. В горщику закипала вода з лісовими травами та ягодами. Хижак і його здобич ховалися під надійним дахом від непогоди.

- Ти взагалі мене ловити прийшов, - нагадала відьма, глянувши у вікно. Зігнала з губ посмішку і серйозно подивилася на гостя. Він насупився і постукав пальцями по стільниці.

- Ти ж сама не погодишся в мішок лізти? - спитав він суворо. - Доведеться битися?

Міара стала посеред кімнати та рішуче вперла руки в боки:

- Звісно, не погоджуся.

Тоді мисливець зітхнув, важко піднявся з лавки та зробив крок до неї. Чорні очі виблискували в такт жовтому полумʼю свічки, дивилися з викликом. Губи сміливо посміхалися, навколо її постаті танцювала магія.

Чоловік подолав відстань, що була між ними. Зупинився. Придивився до її вродливих рис обличчя.

Тіні здригнулися в той момент, коли він схилився ближче і перейшов до дій.

Це дійсно було схоже на бій. Але виходити надвір було лінь. Дощ посилився. Шумів ліс.

Мисливець виявився більшим та сильнішим. Відьма у його руках здавалася тендітною лялькою. Світло малювало на її шкірі чудернацькі візерунки. Ніч огортала будиночок в лісі щільною Завісою, ловила важке дихання і тихі слова, зберігала їх у нетрях навічно. Дотики ставали полум'ям, розкривалися на шкірі вогняними квітами. Поцілунки залишали опіки, і з кожним подихом розпалювали тіла ще більше. Час втратив своє значення. Маленька кімната у відьомському лігві стала цілим світом для двох людей хоча б на одну ніч.

Світанок прослизнув до спальні сонячним промінчиком. Він пробіг по недбало скинутим на підлогу речам, по зім'ятому простирадлі, забрався вгору по оголеній ніжці відьми, яка спокусливо лежала на стегні мисливця. Корд повільно перебирав чорне жіноче волосся, задумавшись.

Міара поглянула у віконце. Тихий ліс став їхнім єдиним свідком, але він ніколи не нашкодить відьмі. Вона підняла голову і подивилася в карі очі:

- Що ти тепер робитимеш?

Він посміхнувся. Провів пальцями криву лінію від її плеча до середини спини, відчуваючи м'який шовк її шкіри.

- Шукатиму шлях до твого крижаного серця, як зміг знайти стежку до твого лігва, - відповів серйозно, вивчаючи поглядом риси її обличчя. Міара широко посміхнулася та іронічно заперечила:

- Моє серце з каменю!

- Ні, - мисливець говорив тихо. Його спокійний голос наповнював маленьку кімнату: - Кам'яне серце можна лиш розбити, а крижане належить розтопити.

Відьма здивовано завмерла, почувши ці слова, а мисливець потягнувся до неї, накриваючи губи солодким поцілунком.