Розділ 19

З ранку, наступного дня, Легіон продовжив марш на схід, заглиблюючись у провінцію Клан. Проїжджаючи густими лісами, ми спочатку були обережними та зібраними, реагували на кожен шурхіт у кущах. Однак невдовзі ми звикли до цієї глухомані, і темп руху прискорився. Слідів присутності амазонок Глорії тут не було помітно.

Знайти Глорію виявилося набагато важче, ніж очікувалося спочатку. Ми йшли по їх сліду вже другу декаду, а результатів не було. З лісистої місцевості ми вийшли на широку долину, прорізану річкою, що сяяла на сонці. На березі густо росла тростина, а риба хлюпалася на поверхні. Все тут здавалося якимось надто спокійним та умиротворенним, поки Луїза не натрапила на мерця.

- За п'ять метрів від берега, в очереті, - показала вона.

Тіло потворно роздулося, але по зеленому плащу, з емблемою касти Глорії, стало зрозуміло, хто це.

- Не подобається мені це, але робити нічого, - крикнула Вагнеса. - Огляньте тіло як слід!

У неї обличчя виявилося сильно подряпаним, а хребет був перебитий. Ми одразу здогадалися, що це була справа наших бойових тигриць.

- По конях! - скомандувала Вагнеса. - Рухаємося далі!

За годину, перед самим заходом сонця, ми побачили невелике містечко. Першим, на околиці містечка, стояв обгорілий кістяк великого будинку. Поруч ріс величезний дуб, із розвішаними на ньому трупами, які вже клювали ворони. Вітер розгойдував і крутив тіла.

- Це не по-дамському, - зауважила Еліза. – Жодна порядна жриця не дасть наказу на подібне звірство.

- Вони розв'язали в цих краях справжню бійню, - промовила Луїза. – Невинні жертви стали їжею для ворон, треба їх поховати.

- Дуже багато честі для чоловіків, - процідила Вагнеса. – Воронам теж треба чимось годуватися. Рухаємося далі, ми не зупиняємося.

Під’їжджаючи до перших будинків, Луїза прокричала, але ніхто їй не відповів. Коли ми обстежили наступні будинки, виявилося, що тут нікого не було. Не тільки людей, тут взагалі ніякої живності не було.

- Не подобається мені це, - промовила Вагнеса. – Дивіться пильно, слухайте уважно.

Ми їхали центральною вулицею, повз пусті будинки. Це містечко нас вже лякало. Чому люди втекли звідси, покинувши свої оселі? Що могло нагнати на них такого страху? Ми точно знали, що це не амазонки Глорії.

Сонце вже сідало, і будинки відкидали довгі тіні. Раптовий стукіт змусив мене схопитися за меча. З ближнього будинку вийшла старезна жінка, і випалила на видиху.

- Амазонки! Тікайте звідси, ваша справа пропаща! В цих краях з'явилися темні вершники, слуги атлантських чаклунів!

Ми мовчки проїхали повз неї, не промовивши жодного слова.

Приблизно за годину ми виїхали на рівнину, що тяглася аж до самого океану. Неорані землі, порослі травою та дикими злаками, простягалися далеко за обрій. Ми їхали далі, не зупиняючись. Незабаром, перед заходом сонця, на землю опустилася тиша, що переривалася лише криками нічних птахів. Ми знову їхали далі, не зупиняючись. І коли всипане зірками небо прорізали блискучі стрічки метеоритів, ми розбили табір на вершині пагорба. Всі відчували себе трохи пригніченими та стомленими.

- Еліза! – крикнула Вагнеса. - Вистав на ніч вартових, п'ять постів, по дві войовниці. За дві години – зміна.

- Добре, - крикнула у відповідь Еліза.

Я підійшла до сестри, взяла її за руку.

- В чому річ, Ніка? – різко спитала вона.

- За нами хтось спостерігає, якась тварина.

- Я його бачила, – сказала Вагнеса. - Довгий, кістлявий, жовтуватий ублюдок із зміїними очима.

Я недовірливо подивилась на неї.

- А як ти його роздивилася?

- Сама не знаю, - посміхаючись, відповіла Вагнеса. - Він з кущів дивився на мене, наче хотів укусити. Голодні очі. Так, саме голодні. Я жартую, сестричко, нікого я не бачила, це в тебе помутніння, від втоми.

Бум! Щось із силою вдарило по схилу нашого пагорба, ніби тупнула гігантська нога. Тишу розірвало різке виття.

- Дивіться! - раптом крикнула Луїза.

Всі подивилися туди, куди вона вказувала. В небі, між зірками, кружляли різнокольорові вогняні кулі. Зірки тускніли поряд із цим небесним феєрверком.

- Бій на небесах, - промовила Вагнеса, роздивляючись щось в оптичний прилад. - На мою думку, зараз не тільки в нас проблеми.

Вона передала мені оптику, щоб я також роздивилася небо.

Спалахи стали більш помітними, вони розсипалися фонтанами вогню. Я багаторазово збільшила зображення. З десяток невеличких зорельотів переслідували кілька інших, трохи більших. Лазерні промені блискавками розтинало небо, хоча деякі з них зрізалися, натикаючись на захисні силові поля зорельотів. Повітря здригалося під натиском величезних потоків енергії. Три потужні удари майже одночасно трусонули долину. Перші два удари були відлунням ударних хвиль, які випередили один із зорельотів, що загальмував біля землі. Третій удар був звуком вибуху, що знищив цей зореліт. Він розчинився в яскравому помаранчевому світлі. Ореол полум'я тепер можна було розгледіти і неозброєним оком. Помаранчева хмара почала пульсувати, потім зникла. Зореліт розлетівся на дрібні шматочки, наче дзеркало від потужного удару, а потім перетворився на попіл.