*******

За мить я отямилася від своїх роздумів, згадавши, що вони сподіваються на мою спостережливість, а принцеса вдарилася у філософські роздуми.

Ми виїхали на узлісся. Вдалині проглядалися схили гір, покриті тінистими лісами; ця «зеленка» давала укриття будь-кому, хто вмів нею користуватися. Я добре знала, що там же, в передгір'ї, були занедбані золотоносні копальні, які з давніх-давен, без крайньої необхідності, ніхто не відвідував. Рудники мали дурну славу, як і Прокляті Гори, на яких вони знаходилися.

Мою потилицю знову проткнув гострий біль, плече занило, а тіло почало тремтіти. Хтось кидав мені виклик. Я могла б відсікти це свербляче відчуття магічним бар'єром, але раціональності в цьому не було. З'явилося відчуття, що ми зупинилися на краю урвища, над якоюсь прірвою, що відокремлювала нас від Проклятих Гір. Наче ми завмерли на межі…

- А ти нічого не бачиш, Нікатея? - запитала Луїза, яка їхала позаду.

- А що я маю бачити?

- Вдивись у передгір'я, - відповіла вона. - Вершник зараз з'явиться, он там, ліворуч.

Луїза вказала напрям рукою, пробурмотівши щось непристойне собі під ніс. Там точно щось рухалося.

Тепер і я помітила силует вершника, що скакав по узліссі, перед горою. Це була якась різнокольорова пляма, яка неслася на коні, петляючи поміж дерев. Це було дуже далеко, і погано видно.

Я підняла оптичний прилад. Тепер було видно, що на вершниці був зелений плащ, який розвівався на вітру.

- Це одна з войовниць Глорії, - промовила я, трохи збентежено.

- Може пополюємо на неї, принцесо, - сказала Луїза, не приховуючи свого нетерпіння.

Я похитала головою.

- Не зараз, це може бути пастка. Не подобається мені ця вершниця, це якась западня.

Луїза обурливо пирхнула. Шрам на її лівій щоці розпрямився і побілів. Я зрозуміла, що вона вже загорілася.

- Охолонь, Луїза, не зараз.

Але Луїза вже заправила накидку за пояс, і з удаваною старанністю розглядала небеса.

- Упускати таку здобич? - ображено пробурчала вона.

«От сучка» - подумала я, вдивляючись у наїзницю, що наближалася. До кого відносилися ці слова, я й сама не зрозуміла.

- Вперед! - крикнула я, ударивши п'ятами свого жеребця. Лорд розпушив землю своїми підковами.

Вершниця ще не встигла усвідомити, що відбувається, а Лорд був уже на півдорозі до неї. Здригнувшись, амазонка Глорії смикнула поводи, намагаючись зупинити свого коня. Вона здивовано спостерігала за войовницями, які взяли її у півкільце. Біля її рота з'явилися тривожні складки, коли вона побачила натягнуту тятиву лука Луїзи. Вона спокійно опустила руки вздовж сідла, вгамовуючи своє хвилювання. Ця амазонка була вже не молодою, і навіть з пристойної відстані я помітила в її волоссі легку сивину. Страхом від неї не пахло. Пальцями лівої руки я погладила свого лука, а праву опустила вниз, намацуючи оперення стріли, що стирчала з сагайдака, збоку від сідла. Я покрутила стрілу в пальцях, і приготувалася висмикнути її.

- А чи не далеко ти заскакала, шановна! - крикнула їй Луїза, трохи наблизившись до неї. – Твій легіон перебуває в казармах, під стінами Бакстера.

Перш ніж заговорити, амазонка обвела нас уважним поглядом, вивчаючи.

- Мені треба... мені треба поговорити з принцесою.

Затримка була короткою, але вона була. Вона шукала точно мене, або відігравала свою роль спонтанно.

- Сподіваюся, ти маєш ім'я? - запитала її Луїза.

- Мене зовуть Ладою, - відповіла незнайомка. – І я служу Глорії, тобто, служила. Нікатея, мені потрібно передати тобі важливу інформацію, особисто тобі.

Я повільно наблизила свого коня до неї впритул.

- Злу можна протистояти, і не творячи насильства над ним, - пролунали її слова, коли я під’їхала. - Насильство шкодить не тільки жертві, а й тому, хто його творить. Твоя мати, цариця Людіна, несе зло цьому світу.

Мені не вдалося стримати посмішку, яка на мить застигла на моєму обличчі. І тут я вловила, своїм магічним слухом, ляскання тятиви, і не однієї. Був ледве вловимий свист стріл, що летіли і деренчали у повітрі. Я смикнула Лорда, і за долю секунди зійшла з лінії вогню, припавши до гриви коня. Стріли прошелестіли біля моєї голови. Невловимим рухом я висмикнула метеоритний меч, який засичав, наче змія. Голова фанатички покотилася по запиленій землі, виблискуючи легкою сивиною.

«От хто головна сучка, – подумала я, - у світі сук!».

- Назад, до лісу! - крикнула я.

Я так вдарила Лорда, що жеребець від несподіванки стрибнув не вперед, а вбік, але одразу ж помчав вихором до лісу.

За мить, вслід нам полетіла хмара стріл, але ми вже були за межами їхньої досяжності.

Тільки надвечір я привела свій маленький загін до стоянки Легіона. Об'ємний котел видавав апетитні запахи, від чого мій рот до країв наповнився слиною.

- Ну і що ти там побачила, моя спостережлива сестра? - запитала Вагнеса, коли ми віддали коней амазонкам. - Вигляд у вас не дуже спокійний.