*******

Під'їхала Вагнеса, тримаючи мого жеребця під вуздечку.

- В Глорії розум помутнів, від дурманного зілля, - голос сестри звучав глухо та напружено. - Особисто мені нетерпиться знайти цю стару сучку, і спустити з неї шкіру.

Судячи з інтонації її голосу, саме це вона збиралася зробити.

Із-за ближнього будинку виїхав дозорний патруль. Еліза тримала на руках маленьку дівчинку, не старше двох років. Вона весь час уривчасто плакала, наче в горлі в неї щось застрягло.

Вагнеса наказала помістити дівчинку в обозний візок. Забігаючи наперед треба сказати, що надвечір ця дівчинка померла. Вона була занадто маленькою, щоби перенести свою трагедію. Цей був не її час...

Амазонки Глорії зробили свою справу в цьому селі, тут не залишилося людей. Ворота всюди були виламані, а будинки або спалені, або пограбовані. Єдиними живими істотами тут залишилися тільки собаки, які розбігалися в різні боки, при нашій появі.

За поселенням ми потрапили в край випаленої землі та вічно смердючих боліт. Це була сумна, просякнута смородом земля. Вагнеса вирішила скоротити шлях, проте вже за кілька годин почала сумніватися у правильності свого рішення. Покриті мохом болота таїли безліч пасток, і нам доводилося напружено дивитися як по сторонах, так і під ноги. Коні постійно потрапляли в ями, до країв наповнених смердючою болотною жижею.

Нарешті, проминувши болота, ми виїхали на суху місцевість, прорізану стрічкою широкої повноводної річки. На півночі височіли скелясті передгір'я масиву Матабар, які були прекрасними. Наш настрій мав би покращитися, але не покращився…

Незабаром повернулися розвідниці з повідомленням, що повінь змила дерев'яний міст біля Священного Каменя.

- Так високо річка не піднімалася вже кілька років, - доповіла Еліза. - І може піднятися ще вище, на півночі не стихають зливи.

- А інших мостів поблизу немає? - запитала Вагнеса.

- Немає, а броди стали непрохідними, – відповіла Еліза. - Доведеться рухатися до міста Бардо, але дорога до нього дуже погана, якщо це взагалі можна назвати дорогою.

- Будемо рухатися цією дорогою, поблизу пагорбів, - сказала Вагнеса, обернувшись назад. - Я десь читала, що в цих місцях повно всякої нечисті, будьте обережні.

- А може вийдемо на відкритий простір, - зауважила Еліза. - Серед пагорбів можуть таїтися вороги.

- Навколо нас бойові тигриці, - озвалася Вагнеса. – Тож зненацька нас ніхто не захопить.

І бадьоро посміхнувшись, вона пустила свого жеребця риссю.

Після нетривалої їзди Вагнеса раптом різко зупинилася, заплющила очі і розслабилася, дозволяючи думкам текти вільно інформаційним полем. Її думки дрейфували, намацуючи те, що мало бути поблизу. Вона намацувала своїх сестер за духом, амазонок Глорії. Є! Вона відчула їх, відчула розум войовниць. Їхні думки обрушилися на неї якимось сплеском дивних емоцій та образів. Незважаючи на розділяючий простір, вона відчувала їхню присутність. Вагнеса подивилася на небо і тихо вилаялася.

- Нікатея, тобі час прогулятися! - крикнула вона. – Візьми трьох амазонок і перевір місцевість за лісом. Тільки будь обережна, десь там нишпорять фанатички Глорії.

- Я готова.

- Ну, тоді в дорогу, - наказала Вагнеса. – Я сподіваюся, що фортуна не відкаже вам у благодіянні.

Я махнула рукою Луїзі, і ще двом амазонкам. Ми взяли з місця в галоп і поскакали до лісу. Опинившись серед дерев, ми перейшли на крок.

Мій жеребець, на прізвисько Лорд, весь час фиркав та задирав голову. Свого жеребця чорної масті, з ледь помітним золотистим блиском на шерсті, я прозвала так за пихатий норов. Зараз він нервово трусив гривою, реагуючи на гнітючу тишу. І ще він так робив, коли відчував мою дратівливість і нервозність.

Ми їхали повільно, дотримуючись обережності. Кожна з нас відчувала, що попереду не все гаразд, і тому наші руки лежали на рукоятях мечів. Ніхто не знав чого чекати, але ми розуміли, що чекати залишилося недовго.

Раптом у мене щось залоскотало на потилиці. Для мене це був сигнал, але вірити відчуттям не дуже хотілося. За нами спостерігали. Але звідки? Боковим внутрішнім зором я помітила ледь вловиме, мерехтливе око над вершиною одного з дерев. Примітивні магічні штучки. Ну й добре…

За мною, по лісовій дорозі, рухалися подруги. Тепер їхні довгі луки були напоготові, і вони уважно вдивлялися в рідкий ліс навколо себе. Я уявила їх зосереджені обличчя без емоцій, і як вони вловлювали навколишній рух у повітрі. В ці хвилини вони були не тільки мисливцями, а й моїми охоронцями, які відповідали за життя принцеси амазонок.