*******

Ми під'їхали до північної казарми гарнізону. На фортечному мурі нікого не було, навколо стояла дивна тиша.

У самій казармі стояв густий запах смерті, - запах крові, що випаровувалася. Ми завмерли від розпачу та жаху, побачивши цю сцену. Я й раніше не раз бачила смерть, але ніколи не доводилося бачити результати такої жорстокої бійні. Амазонок не просто вбили, їх розірвали на шматки: по всій казармі валялися руки, ноги та частини тіл. Все було залито темною липкою кров'ю.

Я з силою стиснула рукоять меча, щоб вгамувати тремтіння в пальцях. Багатьох з них я знала раніше. Мимоволі я вся стиснулася, намагаючись не дивитись на роздерті трупи. «Це надто жорстоко, навіть для диких звірів, – подумала я. – Що за тварюки могли зробити таке?»

Вагнеса поклала мені руку на плече.

- Це козодої, їхній почерк,  - тихо промовила вона. – Я їм цього не пробачу.

Я машинально кивнула. Щось давило на мене з усіх сторін, створюючи завісу зневіри та остраху. І справа була не в смертях наших подруг, це була небезпека, що насувалася на нас, з чужого нам світу.

- Ходімо шукати цих виродків, - підштовхнула мене сестра. – В нас обмаль часу, а в мене вже руки сверблять.

На виході з казарми Вагнеса пов'язала на дверну ручку свою хустинку з ініціалами, і підпалила бочку з напалмом, - тривожний сигнал для другої півсотні амазонок, які несли службу на півдні міста. Якщо вони живі, то незабаром прискачуть сюди. А нам потрібно поспішати по своїх справах.

Серед лабіринту кам'яних скель, ми швидко знайшли вхід до підземного світу. Мені було знайоме це місце, де починався вхід у світ козодоїв. Я уважно озирнулася довкола, але нічого нового не побачила. Коли ми наблизилися до входу, то моє тіло почало ломити, а волосся на голові заворушилося. Тепер вхід захищало потужне силове поле.

Подолавши енергетичний опір, ми зробили перші кроки в темний тунель. Низька стеля тиснула зверху, а коридор спочатку був такий вузький, що я відчувала вологі стіни ліворуч та праворуч. По похилому спуску ми рушили вперед, іноді спотикаючись об вибоїни в підлозі. Чим далі ми йшли, тим більш спертим ставало повітря, просочене вогкістю і запахом плісняви. Темрява все більше густішала, але ми впевнено пересувалися в ній, хоча й почувалися незатишно.

Раптом почувся звук сильного удару, і земля здригнулася під ногами. Ми миттєво вихопили мечі, вдивляючись у коридор, що загибався перед нами. Потім повільно, пліч-о-пліч, пішли вперед, уважно вдивляючись у густу темряву.

- Боїшся, сестричко? – спитала Вагнеса, намагаючись зняти напругу.

- А ти як думала, дурна принцесо? – відповіла я зустрічним запитанням. - Страх - розумне почуття, і не плутай його з боягузтвом. Ти не знаєш, як нам вибратися звідси? Мій страх наполягає на евакуації, мене вже нудить від цього.

- Будь ласка, не бурчи, ти якась дуже дратівлива, - озвалася Вагнеса. – А ти випадково не вагітна?

- Ти вгадала, бо не дурна. Від самого Бога Ра, від його сонячного промінчика.

За поворотом тунель роздвоювався. Праворуч була колія, якою я втікала від козодоїв. Ми пішли по лівому коридору.

Згодом повітря відчутно змінилося, воно стало холоднішим та ще вологішим. Його слабкий рух свідчив про наявність протягу, який всмоктувався кудись усередину, до центру Землі. Я кілька разів втягнула носом важке повітря і завмерла, намагаючись зосередитись на звуках. Але нічого, окрім биття власного серця, не почула. Тиша була повсюди.

Ми почали повільно спускатися по нахилу вниз. Очевидно, підземелля було справді величезним, тому що наші кроки віддавалися багаторазовим ехом. Промінчики наших ліхтарів висвітлили на кам'яних стінах виступи дивної форми, щось схоже на стародавні скульптури грубої різьби. Це була робота якихось майстрів, які мешкали тут у незапам'ятні часи.

Тунель спускався вниз. Ми оминули прохід ліворуч, а потім, після роздоріжжя, повернули праворуч. Вагнеса вже бувала тут, і зараз по пам'яті вела нас до Залу Скарбів.

Повітря відчутно змінилося, як тільки ми зробили крок у правий тунель. Мертва тиша змінилася далекою какофонією різних звуків та завивань, і скреготом каменю об камінь. Ми пішли лабіринтом тунелів, які перетиналися і розгалужувалися, часто з'єднуючись з іншими ярусами.

Вагнеса в невтішних висловах відгукнулася про це підземелля. Потім різко зупинилася та прислухалася.

- Ми вже близько, я чую запах смердючих тіл.

Вона махнула рукою у бік отвору.

Печера, що відкрилася перед нами, була величезною, а її стіни губилися десь вдалині. По її центру повітря мерехтіло, і колихалося від жару. На мить ми застигли, зовсім осліпнувши від червоного відблиску гарячої лави. Помаранчево-червона заграва здавалася не просто розплавленою породою, а якимось згустком, що випромінював хвилі ненависті. З центру цього котла долинав дзвін ланцюгів, несамовитий стогін та рев полум'я. Це місце, мабуть, і було справжнім пеклом.