*******

Ми не стали чекати, поки чудовисько завалиться на землю, а розвернулися і кинулися тікати, подалі від цього місця. Але новий вибух ревіння все ж таки змусив нас обернутися. Біля пораненого звіра стояв такий же самий, ще один доісторичний жах. За кілька хвилин ми на власні очі побачили, як працюють щелепи цих звірят. Зообрат, що тільки но прибув, в секунди розірвав тушу, з легкістю перемелюючи кістки свого родича. Ми не стали більше дивитися на цей звірячий бенкет, а побігли далі.

У звивистих гірських долинах, якими ми пробиралися до океану, ознаки будь-якого життя були відсутні. Скрізь, між кам'яними височинами, лежали спокійні блакитні озера, обрамлені зеленими чагарниками.

Коли настала ясна ніч, ми знайшли яскраву зірку в сузір'ї Орла, що вказувала на північ. Ми пішли в цьому напрямку, петляючи між кам'янистими пагорбами та гірськими обвалами.

Вже під ранок ми спустилися в зелену, усіяну квітами долину. Здалеку вже чувся запах океану, гомін прибою та крики чайок. Незабаром перед нами відкрилася блакитна дзеркальна гладь, наче відшліфований іскристий сапфір. Прибережні гори, що відображалися в воді, були прекраснішими за самі гори. Берег був устелений величезними каменюками, що скочувалися зі схилів. Темні, відполіровані до блиску океанськими хвилями, вони лежали як на березі, так і в воді. Вони темніли під прозорим дзеркалом океану, наче спини морських тварин.

Ми пішли кам'янистим берегом океану. Гвинтокрила, як і корабля, обіцяних матір'ю, не спостерігалося.

За величезним валуном нашу увагу привернув якийсь дивний об'єкт. Ми підійшли до нього. На океанських хвилях гойдалася срібляста куля, діаметром близько п'яти метрів. Біля неї виднілися сходи, які йшли вниз, під воду. Під поверхнею води було видно величезні блоки з білого мармуру, оброслі водоростями та молюсками. На цих монолітах проглядалися ієрогліфи, які я не зустрічала в жодному рукописі. Ієрогліфи були у вигляді водних знаків: риб, вугрів, крабів, спрутів, китів та інших океанських жителів.

- Що це? Схоже на сходи до підводного міста, - промовила я.

- Тихіше! – шикнула Вагнеса. - Якийсь шум.

Ми почули звук, що лунав знизу, з-під води. Глухий та глибокий, він нагадував гул дзвону.

По воді почався рух, який не можна було пояснити вітром. Потім з води почали підніматися істоти, які наближалися до нас легко та швидко, ніби не по воді, а по повітрі. Вони левітували...

Я помітила, що вони були схожі на нас, і мали руки та ноги, тільки з клиноподібними перегородками. Їхня бліда шкіра блищала на сонці. Голови були як у людей; з коротким волоссям, що майже не відрізнялося за кольором від тіла. По обидва боки горла було видно круглі плями, закриті зябра. В них був широкий ніс із великим ротом, і вуха з кісточками. На стегнах були вузькі пов'язки, вкриті риб'ячою лускою різних кольорів. В руках, з перетинками між пальцями, вони тримали жезли химерної форми, у вигляді знаків запитання. Це, швидше за все, була їхня зброя. Вони тримали ці жезли в лівій руці, демонструючи свої мирні наміри.

Поряд із їхнім ватажком йшла дівчина. Її рухи були м'якими та повними грації; плавними, наче хвиля, що набігала. Блідо-зелене волосся дівчини було майстерно завите і охоплене блискучою діадемою, з коралів та перлин. Її прозора блакитна сукня була перехоплена на плечах пряжками з раковин, на талії був пояс із вкрапленнями дорогоцінних кристалів. Під сукнею проглядалися гарні груди, з темно-зеленими сосками. В руках вона тримала букет білих лілій.

Коли вони підійшли до нас впритул, їхні нелюдські очі, не моргаючи, дивилися на нас. Величезні, без білків, вони були кольору морської хвилі, - суцільний синьо-блакитний простір.

- Вагнеса? - замість привітання промовив їхній ватажок, назвавши мою сестру по імені.

- Абріас? - у відповідь запитала Вагнеса.

Ватажок кивнув головою, підозріло оглядаючи наші мечі.

Дівчина деякий час дивилася на нас із цікавістю, потім посміхнулася.

- Мені приємно лицезріти легендарних амазонок, - мелодійним голосом заспівала вона. - Я Аріта, дочка Ная. З часів останнього Потопу ми рідко мали гостей з роду людського. Чому ви тут, прекрасні амазонки?

- Темні Сили прокинулися, - відповіла Вагнеса. - Від них не сховаєшся ні в небі, ні на землі, ні під водою. Ми шукаємо захисту від них. Нині ж нам потрібно додому, на острів Горгад. Ми сподіваємось на вашу допомогу.

- Ви дивуєте нас, люди, - промовив їхній ватажок. – Я не можу говорити за всі морські цивілізації, але нас розділяє не так багато, як прийнято вважати в цьому світі. Але, все-таки, океан не для людей, ми доставимо вас додому.

На знак подяки ми схилили голови.

Народжений магією туман накрив все довкола. Океанські хвилі загули, завихрилися піною, і за мить ми вже були в сріблястій кулі, яка злетіла в повітря. Скільки часу проходило наше переміщення, визначити було неможливо. Але невдовзі ми вже були на березі острова Горгад.

- Розумна цивілізація, на дні океану, - задумливо промовила я. - Я завжди вважала це гарною легендою.

- Океан безмежний, Нікатея, - озвалася сестра. - Ніхто достеменно не знає, що зберігають його глибини. Але ми тепер точно знаємо, - на дні океану живе цивілізація, яка має зброю, і має знання про таємниці Всесвіту. І ми точно знаємо, що океан не для нас, це зовсім інша космічна концепція. Ніка, зв'яжися з матір'ю, нехай все ж таки пришле за нами обіцяний гвинтокрил.