*******

Спочатку я подумала, що вони носять звірячі шкіри, але це була їхня особиста шерсть, дуже густа. Сморід від них піднімався такий, що в мене аж дух забило, хоча ми й перебували за сотню метрів над ними. В руках вони тримали кийки, схожі на викорчувані сухі деревця.

Їхній ватажок відкрив рота, повного величезних зубів, і видав щось середнє між відрижкою і гуркотом грому. Я не одразу зрозуміла, що він так засміявся.

Мені стало страшнувато, і я вирішила пожартувати.

- Вагнеса, запитай у нього, чи не на своєму батькові він сидить.

- Звідки в цьому світі лемуро-атланти? - запитала Вагнеса, швидше сама себе, ніж мене. – Я вважала, що вони давно вимерли, сотні тисяч років тому.

- Вимерли, та мабуть не всі, - відповіла я.

Ми ще довго стояли на місці, поки велетні не зникли за гірською ущелиною.

З протилежного боку скелі вела стежка вниз, і ми почали спускатися нею. Нам траплялися свіжі сліди звірів, іноді пролітали птахи. Але ознак будь-якого людського життя тут не відчувалося. Ми спустилися нижче, і побачили першу рослинність на цій землі. Виглядала вона, щоправда, якось дивно. Листя чагарників було набагато світлішим, ніж у звичайній природі. Їхній вигляд був якийсь болючий, наче виросли ці чагарники з ураженого недугою насіння. Долину, по якій ми йшли, заповнювали химерні дерева, які були набагато вищі за чагарники, і їм, напевно, було по кілька сотень років. Вони були скрючені в різні боки, наче росли по черзі то в одному, то в іншому напрямку. Сонце заходило, і на багато кілометрів тяглася тінь, породжена горою Кайлас.

Пройшовши по лячному лабіринту, між скрюченими деревами, ми помітили, що долина ожила. Якісь невеличкі птахи падали зверху на наші голови, намагаючись поклювати нас. В одному місці ми побачили ще одного потворного мешканця тутешніх місць; довгого, лускатого і з роздвоєним язиком, який стирчав з величезної пащі, і який дивився на нас немиготливими очима. Це була якась змія, тільки на коротких лапах.

Незабаром ми наблизилися до величезних кам’яних колон, які зверху здавалися валунами. Вони ніби перегороджували собою вихід із долини, залишивши лише вузький прохід між собою. Колони відкидали великі тіні, вселяючи благовійний трепіт своєю величчю. Здавалося, що вони з'явилися задовго до того, як сюди прийшла перша людина, і були ровесниками самих Богів.

Вітер гуляв між колонами, видаючи дивні звуки, від яких було моторошно. Ми застигли між ними, чітко усвідомлюючи те, наскільки нікчемне та швидкоплинне людське життя. Самим своїм існуванням ці мегаліти, не підвладні часу, ніби глузували з усього живого.

- Стовпи Скорботи, - промовила Вагнеса. – Так вони називаються в легендах.

Коли ми пройшли між ними, я вловила за спиною якийсь рух, потім пролунало злюще гарчання. Ми різко зупинилися, і повернулися на звук. Від подиву я широко розплющила очі; в наш бік стрімко мчала небачена досі звіринка. Вона бігла на задніх лапах, наче двонога рептилія. Зростом вона була метрів п'ять, а з пащі стирчали чорні ікла, розміром з людську руку, які загиналися донизу. На лобі красувалося три ока, наче сяючі ліхтарі.

Ряди гострих зубів не віщували нічого доброго. Жахлива істота летіла на Вагнесу, роззявивши пащу, ніби готуючись проковтнути її. Сестра відскочила, але чудовисько також змінило напрямок. Вагнеса високо підстрибнула, і обома мечами полоснула його по голові, завдавши ударів по тугих шийних м'язах. Монстр заревів, і спробував зубами зловити мечі, що мелькали в повітрі. Обидва мечі Вагнеси рухалися синхронно, відтинаючи клапті грубої шкіри, з шиї та плеча.

Потвора різко відскочила назад, і приземлилася на витягнутий хвіст. Моторошні трипалі лапи, з гострими кігтями, люто замиготіли в повітрі, готові розірвати сестру. Вагнеса ледве встигала відскакувати, завдяки чому уникала смертельних ударів.

Я збентежено дивилася на сестру, і тому пройшли якісь секунди. Потім вихопила лук із-за спини, і послала стрілу в середнє око монстрові. Хоча Чаша за спиною і сковувала мої рухи, але стріла влучила точно в ціль. Око з нудотним хлюпанням луснуло, забризкавши Вагнесу зеленим слизом. Чудовисько закинуло голову назад, і видало пронизливе ревіння. Вагнеса не забарилася скористатися перевагою, коли рептилія відволіклася. Перекотившись під його задніми лапами, вона ззаду встромила два меча йому в шию. Почувся чавкаючий звук, і кров фонтаном бризнула в різні сторони.