*******

За вівтарем, у похилій стіні, проглядався круглий прохід, частково забитий камінням. Ми почали відкидати каміння, намагаючись вибратися назовні. Коли ми пробили вікно і протиснулися через нього, то опинилися перед металевими дверима. Гвинтова засувка знаходилася з нашого боку, і тому легко відкрилася. За дверима ми опинилися в широкому темному коридорі. Крок за кроком, ми почали обережно йти вперед, - по тунелю, що піднімався вгору.

Але, через сотню метрів, зверху стало падати каміння, стеля коридору заскреготіла і почала розвалюватися на частини. І тому ми побігли, ми дуже швидко побігли.

Ми лише на крок випереджали обвал тунелю, каміння сипалося суцільним потоком позаду нас. В кінці тунелю лежав величезний валун, що загороджував вихід. Вагнеса, ні на мить не зупиняючись, підставила долоні. Моя права нога відштовхнулася від них, і я злетіла вгору, підкинута сестрою. Через долі секунди я вже нахилилася вниз, Вагнеса схопилася за мою руку і заскочила на валун. Для левітації часу не було.

Ми вискочили з тунелю в той самий момент, коли новий поштовх обвалив все позаду нас, залишивши після себе хмари пилюки та слабке гудіння. В обличчя нам вдарило яскраве сонячне світло і свіже повітря.

Відбігши на кілька метрів, ми разом звалилися на землю, важко дихаючи і озираючись на гору, яка мало не стала нашою могилою. Знесилені, але тріумфальні, ми ще деякий час лежали, оглядаючись і відновлюючи дихання. Навколо валялися гладкі круглі валуни, а повітря  було свіже і тепле.

- А міг би прийти безглуздий кінець, для двох останніх принцес амазонок, - посміхаючись промовила Вагнеса. – А тепер вперед, моя бойова сестро. І нехай всі наші вороги, побачивши твоє брудне войовниче обличчя, повмирають від страху. Ніка, нам пора додому!

- А може треба пробубнити якесь магічне слово, перед дорогою? - запитала я з посмішкою.

- Ну звісно, - відповіла Вагнеса. – Є таке слово, але воно дуже непристойне. Спробуй, розумниця, надіслати нашій матері телепатичний сигнал про допомогу. Ти її остання дочка, і в тебе найміцніший зв'язок з нею. Іншого способу немає.

Кілька хвилин я сиділа, поринаючи в глибокий транс. Пробити енергетичний захист острова було дуже важко, але виявилося можливим. Мати повідомила, що висилає за нами корабель і гвинтокрил. Хтось із них, можливо, зможе пробитися до острова.

Подув холодний вітер, і ми накинули хутряні плащі. Це трохи зігріло нас, і ми вирішили оглянути місцевість. Обережно підійшовши до обриву, ми подивилися вниз, на невідомий світ. Далеко внизу була понівечена чужа земля, вкрита легким туманом. І не можна було розгледіти, що там унизу. Ми глибоко вдихали незнайоме повітря, наче хотіли відчути якийсь сторонній запах, з-поміж багатьох інших.

- Тут щось трапилося, щось дуже  жахливе, - висловила я своє припущення. - Ця земля зазнала сильного болю, з вини людини. І, найімовірніше, це було дуже давно.

– Це був термоядерний вибух величезної потужності, я читала про це, – промовила Вагнеса. – Навіть у плащі я страшенно замерзла, пішли звідси.

- І як же ми спустимося? – спантеличено запитала я.

- В одній книзі я читала, що тут мають бути якісь сходини, - загадково відповіла вона.

Вагнеса підійшла до скелі, і кивнувши мені, вказала на хитромудрі східці, що йшли вниз. Вони були розташовані так, що помітити їх, з будь-якої іншої точки, було просто неможливо.

- Так ми звалимося з них, і розіб'ємося! – обурилася я.

Але сестра не звернула уваги на моє зауваження. Наступної миті вона рішуче почала спускатися по сходинах вниз, і я була змушена слідувати за нею.

Десь за годину дно ущелини наблизилося до нас, сходини закінчилися. Ми стояли на високій скелі, мовчки дивлячись на глибоку ущелину, що простягалася під нами, за сотню метрів унизу. Її стіни були настільки гладкими, ніби їх спеціально відшліфували невідомі майстри. Я повернула голову праворуч, і, від побаченого, мої очі перетворилися на тарілки.

- Що це? - вирвалося в мене.

- Не що це, а хто це, - відповіла Вагнеса. – Це лемуро-атланти.

Внизу, в ущелині, погойдуючись на довгошиїх динозаврах, попарно рухалася низка чорношкірих велетнів. Я завмерла, дивлячись на таке диво. І невідомо, що мене здивувало більше, динозаври чи лемурійці.

Їх було багато, дуже багато. Я почала їх рахувати, виїжджаючих із величезної скелі, оповитої молочним туманом. Коли я нарахувала їх понад півсотні, Вагна штовхнула мене, і я збилася з рахунку. Мабуть, їх було кілька сотень, і вони все їхали та їхали. Зростом вони були близько шести метрів, їх грудна клітина була якоюсь трикутною, руки надто довгі, а ноги короткі та товсті. Великі голови, позбавлені шиї, стирчали прямо з плечей. Сплющені обличчя мали жахливий вигляд, а маленькі очі майже губилися в складках ороговілої шкіри. Ніздрі постійно рухалися, наче вони принюхувалися до цього світу.