*******

Коли ми вирішили підійти до них, то хтось із нас на щось наступив, звільнивши якесь джерело невидимої Сили. Знизу бризнуло світло, і, як у моєму сні, між колонами, прямо на полу, замерехтів портал із світлових різнокольорових ліній. Він завібрував і почав швидко рости. В його глибині щось заклубилося, закружляли якісь тіні, він зігнувся і витягнувся на всі боки. Я напружила зір, намагаючись розібратися в десятках тіней. І тут праворуч я помітила якийсь рух, який мене налякав.

- Зара! - закричала я.

Але мій крик вже нічого не значив. Зара повільно сповзала на колінах, до цього страшного овального порталу. Її туди засмоктувало, її затягувало в цей сяючий портал.

Я навіть не встигла замислитися над тим, що відбувається, як раптом виник спалах темряви, і час зупинився на довгі секунди. Потім почало блимати. Світло перетворювалося на темряву, а темрява – на світло. Я застигла від подиву, тому що Зара зникла в цьому блимаючому порталі.

Стискаючи меч, я кинулася за нею, вирішивши, що повинна допомогти сестрі. Перед порталом, і по порталу, я просто покотилася по полу, відчуваючи наростаючий біль у цьому проміжку часу. А може то було поза часом? Я проковзнула по порталу, наче по льоду.

Одразу за колонами моє тіло натрапило на якийсь бар'єр, який стримав мій рух. З'явилося відчуття огидної дезорієнтації, якоїсь роздвоєності між світами. З глибини порталу, з нескінченно віддаленої історичної епохи, лунали невиразні крики, якісь слова незнайомою мовою.

- Біжи геть, Нікатея! - почула я крик Зари, з порталу. – Не йди сюди! Клята прірва! Я падаю в небо!

Якоїсь миті я відчула, що мене заносить у якусь прірву, і цілий хоровод думок закрутився в голові. Я спробувала відповзти подалі від порталу, але мене повільно і невідворотно вабило в цю прірву, до непроглядного мороку. Лише похмурим та байдужим Богам відомо, що сталося далі...

Я щосили намагалася подолати жахливу силу, яка втягувала мене в цю прірву. І тут якась невідома сила відкинула мене назад, у зал. Тепер я лежала на підлозі, вчепившись пальцями в кам’яну підлогу. Навколо завивав і стогнав невидимий вітер, який притискав мене до підлоги. Згодом вітер зник, і я сіла на підлогу. Сильно паморочилося в голові. Я озирнулася на портал, і нічого не побачила між колонами. Він зник, і Зара зникла в ньому, назавжди.

Я ледве здолала приступ слабкості та нервозного тремтіння, відчуваючи пульсацію якоїсь зловісної енергії в собі. Зараз я була в ролі свідка, здатного лише сприймати події, але ніяк не впливати на їх перебіг. Жодні аргументи не змогли би зараз змусити мене підійти до порталу. Не зараз. Можливо потім…

- Я знайду тебе, Зара! – у розпачі прокричала я, у проліт між колонами. – Клянуся Богами і небесами, я знайду тебе!

Цієї миті я поклялася собі, що знайду сестру, в якому би світі вона не знаходилася.

- Що ти там побачила? - запитала Вагнеса, що підбігла. - Що з Зарою? Де вона?

- Ну, ми влипли, сестричко, - відповіла я, звільняючись від заціпеніння. – Вічно ліземо туди, куди нас не просять. Зару засмоктав портал, її не повернути, давай вибиратися звідси. Портал витягнув з мене всю енергію, і мені здається, наче з мене висмикнули хребет.

Дуже захотілося покинути це місце. Але виявилося, що зрушити з місця – це все одно, що пливти проти течії, яка тягнула нас у протилежний бік. Тут стало небезпечно.

Я поставила ментальний бар'єр, щоб захистити мозок, і пішла до вівтаря. Підійшла і зняла з постаменту Чашу, запакувала її у мішок, який закинула за спину. Кришталеві кулі світилися по периметру, як і раніше, начебто нічого й не сталося. Але раптом ми почули віддалений гуркіт, що лунав з-під землі.

- Швидше! Тікаємо звідси! - закричала Вагнеса. – Це із-за Чаші!