*******

Мільйони років еволюції перетворили цих монстрів на шестиметрових лемуро-атлантів, які стали перехідною ланкою до атлантської раси.

Глибокою, нескінченно глибокою давниною віяло від цих доісторичних сцен. Там були зображені давним-давно забуті материки та океани, і не було навіть знайомих рельєфів земної поверхні. Страшно навіть було подумати, скільки тисячоліть тривало це приховане спостереження!

Розглядаючи низку епізодів цієї настінної історії, ми наблизилися до центру цього пірамідоподібного залу. Стіни тут були прикрашені барельєфами, що зображували героїв та мудреців перших субрас Атлантиди.

- Історія вимірюється расами, а не тисячоліттями, - промовила задумливо Вагнеса. – Як мало часу відведено людям у цьому світі...

За пронизливим закликом ми одночасно розвернулися, і подивилися в центр цього приміщення. Тільки тепер ми помітили об'єкт, який чомусь раніше не помічали. По самому центру, цієї величезної «печери», знаходився вівтар – двометрова квадратна кам'яна плита, наче витесана прямо з підлоги. На вівтарі був хрест, - рівносторонній розгорнутий куб, по два метри у висоту та ширину. Перед хрестом стояла Чаша…

На півдорозі до вівтаря ми зупинилися. Перед нами, в підлозі, виникли глибоко врізані інкрустовані пентаграми, - великі та маленькі магічні фігури. Між цими символами простежувалися певні лінії, ніби з'єднуючи їх в один величезний малюнок. В цьому було щось таке величне та монументальне, що ми рушили в обхід, намагаючись не ступати на ці лінії.

Тисячоліттями стіни цього залу вбирали енергію Влади, і тепер відображали те, що так довго проникало в них. З'явилося відчуття, що господарі цього залу дійшли до такого стану досконалості, що не потребували пізнання цього світу. Я раптом відчула себе тут маленькою та самотньою.

Наблизившись до вівтаря, ми розгледіли, що хрест був інкрустований дорогоцінним камінням, різної величини та яскравості: алмазами, сапфірами, оніксами, гірським кришталем та криваво-червоними рубінами. Світло від кришталевих куль падало на них, і відбивалося концентрованими променями на Чашу, яка стояла перед хрестом, на постаменті.

Я підійшла до Чаші, пристально розгледіла її. Це була одна із тринадцяти Чаш Ковчега Атлантиди – Священної Реліквії Землі. Золота спіраль під Чашею пульсувала енергетичними вогниками, наче в якомусь хвилюванні. Я зібрала свою волю, і вступила з нею в ментальний контакт.

Почалося протистояння двох енергій. Моя свідомість боролася з найдревнішою силою, закладеною в цю Чашу. За кілька хвилин я відчула, як моя воля гнеться під натиском Чаші, ніби вона хотіла позбавити мене розуму. Ожили всі мої потаємні страхи, що надійно ховалися в далеких куточках підсвідомості, і вони гуртом почали танцювати навколо мене. То була ментальна атака. Я заспокоїлася, і почала по черзі досліджувати кожен страх, відокремлюючи його від інших. Найсильнішим виявився страх мого дитинства, що приліпився в трущобах Бакстера, в ритуальному підземеллі біснуватих. Я долала ці страхи, пригнічуючи їх своєю силою та внутрішньою енергією. Незабаром страхи відступили, тиск Чаші почав слабшати.

Тоді на зміну страхам прийшло інше бачення, прийшли картини слави та влади Великої Атлантиди. Армії та народи схиляли голови перед Ковчегом Атлантиди, правителі повзали перед ним на колінах, пропонуючи всі свої багатства, взамін на силу та безсмертя.

Але передбачити дію артефакту було неможливо. Це був лише магічний предмет, який володів космічною проникливістю. Це був штучний інтелект, який замкнувся на своїй могутності та магії.

В моїй голові щось клацнуло, наче спрацював якийсь перемикач. Я розплющила очі і посміхнулася. Все закінчилося благополучно, загроза минула, і тепер я була пов'язана з Чашею невидимими зв’язками.

Я подивилася на Вагнесу, що переступала з ноги на ногу. Щоправда, в її очах не було й краплі подиву.

- Коли я читала про Ковчег, в стародавніх рукописах, то завжди гадала, що це таке, - озвалася Зара, – і навіщо сіріусіяни створили його? І як вони його створили?

- Нікому із землян про це невідомо, - відповіла їй Вагнеса. - Ні як, ні тим більше – навіщо вони його створили. Люди знали лише одне: одного разу Ковчег знадобиться, і що потреба в ньому буде критичною.

За вівтарем височіли дві колони, з чорного мармуру, вкриті майстерно вирізаними рунами. Вони нас чомусь зацікавили, нас потягнуло до них.