*******

Шлях до гори був нелегким, він пролягав через купи каміння, стрімчаки та обвали. До цього додавався ще холод і пронизливий вітер. Ми часто ковзали і падали, але все ж таки завзято дерлися вгору, допомагаючи собі мечами та виструганими палицями. Потім повітря стало рідшати, нам стало важче дихати, але ми все йшли та йшли наверх. Ковзаючи і спотикаючись, ми вперто наближалися до цієї гірської піраміди.

З наближенням до гори, вона стала набувати лякливих розмірів. І хоча ми майже наблизилися до її схилів, вона була ще далеко. Нам здавалося, що гора Кайлас спочиває на гігантській платформі, яка рухалася зі швидкістю, що дорівнювала нашій. Ця платформа наче рухала гору вперед, штовхала її перед нами.

В цій місцевості явно відчувалася присутність злих духів, тут панувала атмосфера, що вселяла страх. Від диковинного відчуття ворушилося волосся по тілу. Тут було щось надприродне, якісь розриви реальності, суть яких ми не розуміли.

Ми вийшли на кам'янисту рівнину, що розділяла нас від підніжжя гори-піраміди. Перед собою ми побачили щось, що нагадувало дорогу. Рідка трава пробивалася між кам'яними плитами, які були ретельно відполіровані та щільно підігнані одна до одної. Уздовж дороги валялися повалені дерева, що з часом перетворилися на каміння.

Дорога проходила через руїни, вкриті густими кущами та чагарниками.

- Тут хтось жив у давнину, - сказала Зара, вказуючи на те, що лишилося від кам'яних стін. – І схоже на те, що тут було якесь місто.

За руїнами стародавнього міста, кам'яна дорога набула більш доглянутого вигляду. На ній вже не було бур'янів, а на узбіччі росли яскраві квіти. Тепер гора вже була перед нами, і вона якби висіла над нами. Біля її підніжжя мерехтіла пляма округлої форми, яка обманювала як зір, так і мозок. Очевидно, що це був вхід до гори, захищений від небажаних гостей.

Вагнеса свідомо ввела себе в легкий транс, потім труснула головою.

- Нам туди не проникнути, навіть подумки. Там відчувається сила, яка може як допомогти нам, так і вбити нас.

Ми відчули якусь вібрацію, наче перед нами з'явилася невидима завіса. Примарний світловий міраж витягнув дорогу за нами, і змусив гору-піраміду мерехтіти перед нами. Ми взялися за руки, і направили своє послання до самого серця гори Кайлас. Але зіткнувшись із невидимою стіною, наше послання відлетіло назад, і з силою вдарило по нашій свідомості. Зосередивши всю свою енергію, ми зробили це вдруге. Послання пробило невидимий бар’єр, пройшло крізь нього. А потім почалося…

Навколо нас закружляли вогняні м'ячики, маленькі шарові блискавки. Ми притиснулися одна до одної, а м'ячики кружляли, заганяючи нас у невелике коло, яке з’явилося перед нами. Раптом вони почали танцювати з шаленою швидкістю, створюючи пелену щільного білого туману, за стіною якого нічого не було видно. Ми були загнані в кільце білого туману, який в одну мить запалав. Впавши горілиць, ми закрили обличчя руками, від жару. Дихати було важко, в роті горів вогонь, останні сили покидали нас. Наче саме повітря висмоктувало з нас енергію.

Над нами пролунав грубий сміх, якого, мабуть, не чула жодна людина в цьому світі.

- Мені здається, що прогулюючись цим островом, ми помилилися поворотом, - прошепотіла Зара. - Схоже, ми привернули увагу духів пекла, і вляпалися в неприємності.

Після її слів вгорі щось спалахнуло, туман почав розсіюватися, мій зір повністю повернувся, а дихання відновилося. Звідусіль полилося тьмяне світло. Ми вже лежали на якійсь кам'яній підлозі, від якої несло могильною вогкістю та холодом.

Я ледве підняла голову, і озирнулася довкола. Тепер ми знаходились у величезному залі, всередині гори-піраміди Кайлас. Я зрозуміла, що нас перемістили.

Потім стало дуже темно. Раніше мені доводилося бувати в глибоких печерах, але я не здогадувалася, що можу бачити в повній темряві. Зараз я бачила.

Висота Великої Піраміди, на нашому острові Горгад, була близько трьохста метрів. Але це приміщення було набагато більшим за нашу Піраміду. Ми стояли у величезній залі, висіченій усередині кам'яної гори Кайлас. Гладкі похилі стіни, викладені листами травленого срібла, піднімалися до стелі, побачити яку було неможливо. Вона губилася десь зверху, в тінях мороку.

Десь за хвилину ми почали розрізняти фіолетове світло. Воно ставало все яскравішим та яскравішим, і, нарешті, тут стало так же ясно, як і назовні. Світло походило від кришталевих куль, які виконували роль світильників.

Величезні колони височіли довгими рядами, і кожна з них була витвором мистецтва невідомих майстрів. Навіть столітній пил, що осів на них, не міг приховати унікальних візерунків.

Екзотика цього залу віддавала неприборканою силою і тонкою енергією. Пишні візерунки на стінах, з чудовими скульптурами по периметру, утворювали яскраву та багату картину. Втративши дар мови, ми стояли і лупали очима. Ми відчували як захоплення, так і страх від цього. Особисто мій розум відмовлявся приймати те, що бачили очі. Я бачила всілякі дива в своєму житті, була свідком багатьох подій, які бентежили мій розум та уяву. Але ніщо з того, що я раніше бачила, не йшло в порівняння з цією усипальницею, в надрах гори Кайлас. Важко підібрати слова, щоб описати все це. Порівняти було просто ні з чим.

Ми стояли в нерішучості, а почуття самозбереження кричало: «Біжіть звідси!». Але наша цікавість, і якась дивна приреченість, утримували нас на місці.