*******

Якось увечері, в своїй кімнаті, я відкрила новий фоліант, роздобутий на пильній полиці бібліотеки. Книга приховувала в собі безліч загадок, і тому напруга при читанні була такою великою, що шкіра на спині свербіла, а повітря навколо тихенько деренчало. Можливості рунної магії захопили мене. Деякі руни були простими, і їх можна було запам'ятати з першого разу. Деякі – єдині в своєму роді, і дуже складні. Тут було єдине правило: перш ніж використати руну, їй потрібно було надати форму. Для цього її потрібно було уявити в голові, оформити та активувати. Цей процес був довгим, але вражаючим.

Я всю ніч просиділа над фоліантом, і під ранок зрозуміла, що вже готова спробувати заклинання. Я розташувала свічки навколо срібної чаші з водою, і запалила їх. Потім м'яко промовила слова заклинання. Вода почала вирувати, потім заспокоїлася і стала помаранчевою. Згоряючи від цікавості та нетерпіння, я схилилася над чашею. Не блимаючи, і ледве дихаючи, я дивилася на поверхню чаші. Минув ще деякий час, перш ніж я усвідомила, що мої очі скоро випадуть від напруги. Потім почали з'являтися картинки. Першим я побачила брата Валіуса, який займався у тренажерному залі, і його поєдинок із манекеном-роботом. Потім проникла у Велику Піраміду Атлантиди, де у величезному залі, під балдахіном, знаходилася священна реліквія Землі – Ковчег Атлантиди. Потім були рептилоїди в золотих обладунках, Садівники Землі. Вони були величезними та царственими, і випромінювали якусь незрозумілу енергію. Як не дивно, але я не відчувала страху перед ними. Якщо я щось і відчувала, то це пристрасне бажання побачити все це на власні очі, наяву. "Клянусь, я би багато чого віддала за це", - подумала я. При цій думці мої очі пронизав різкий біль, ніби хтось встромив кинджали, і я почала старанно терти їх руками. Наступної миті я повернулася в реальний світ, видіння зникло. Від втоми я звалилася на стіл, і мало не перевернула чашу.

Наче уві сні, я піднялася із-за столу, взяла магічну чашу і вилила воду на підлогу. Потім шпурнула чашу в куток і впала на ліжко. Другий раз, у своєму житті, мені хотілося заплакати. Вперше це було того дня, коли я втратила свого брата-близнюка, якого відвезли до Атлантиди.