Розділ 7

Всю ніч я проспала, наче вбита, навіть сни не приходили. Зате під ранок прокинулася бадьорою та повною сил, пам'ятаючи лише про те, що насуваються певні зміни.

Я натягнула облягаючий комбінезон, із внутрішнім підігрівом, і закуталася в хутряну накидку, що захищала від пронизливого вітру. В двері постукали, і в кімнату увійшла Брона. Ще з порога вона почала свою повчальну промову:

- Ти одна з тих, яких в імперії одиниці, і кому вчитися зовсім не обов'язково: до них все приходить з часом, хочуть вони того чи ні. Однак без навчання, в школі Інкар, ти ніколи не навчишся правильно керувати своєю психічною енергією, а це може призвести до твоєї загибелі. Я знала кілька високородних амазонок, які потрапили в біду, тому що по-справжньому не розуміли, що роблять. Вони не змогли самостійно знайти свій шлях, тому що не бажали вчитися. І тому, Нікатея, ти маєш вчитися. Внизу нас чекають коні, на яких ми виїдемо за місто. Прощатися з сестрами не обов'язково.

Ми вийшли на площу, біля палацу, і залізли на коней. Ми проїхали всім містом, і за центральними воротами спішилися.

- Підеш цим трактом, і за лісом побачиш школу Інкар, там на тебе чекають, - сказала стара відьма. – За мене не хвилюйся, я незабаром нагряну з візитом. Успіху тобі, принцеса амазонок.

Брона взяла коней за вуздечки і зникла за міською брамою, залишивши мене в малоприємних роздумах. «Ну що ж, - подумала я, - вчитися так вчитися». І пішла трактом у бік лісу.

Бліде сонце зачепилося за верхівки дерев, і його промені мерехтіли, змішуючись з лісовими тінями. Незабаром я вже йшла серед високих дерев, що височіли по обидва боки від дороги.

В кущах щебетали пташки, десь голосно трендів зяблик. "Зяблик трендить, це до грози", - подумала я, подивившись на небо. Воно було чистим, без хмар. Але зяблики завжди кричать до дощу, хоча дощу зараз не передбачалося.

І тут я раптом відчула, що хтось за мною стежить. Якийсь час я намагалася не звертати на це уваги: серед дерев і кущів не було жодного руху чи звуку, тільки листя шелестіло від вітру. Але це відчуття не зникало, воно наростало і ставало сильнішим. Я намацала правою рукою стрілу в колчані, готуючись висмикнути її і покласти на тятиву лука.

Праворуч від дороги хруснула суха гілка. Пролунав крик якоїсь пташки, злетів з куща зяблик, замиготівши білим пір'ячком. Я затамувала подих і вийняла стрілу з колчана. Із-за кущів вийшов козел. Він підняв голову, забренчав вухами і почав щипати з куща червоні ягоди. Потім повернувся в мій бік і став спостерігати. Я поклала стрілу на місце, і пішла далі дорогою. Козел мені не потрібен, козел нехай живе.

За лісом я вийшла до річки Ерін, однієї з найбільших та повноводних у нашій імперії. Уздовж її правого берега розтяглося невелике поселення Дормут, розкинувшись у довжину, як пристойне місто. Школа Інкар знаходилася на величезному острові, посеред цієї річки, який з’єднувався, з берегом, металопластиковим перекидним мостом.

Коли я зайшла на міст, то він вразив мою уяву. Причудливі візерунки на гранітних поручнях були виконані настільки тонко, що здавалися витканими з золотистих ниток майстерною рукодільницею. Внизу несла свої води галаслива річка, а стометровий міст наче летів у повітрі над нею, не маючи жодної опори. І згодом цей міст, подумала я, приведе мене до школи-фортеці, яка на п'ять років стане моєю домівкою. Від цього мені стало трохи моторошно.

На протилежному кінці міст упирався в срібні ворота фортеці, яка була оточена кам’яним муром сліпучої білизни. Високі будівлі, за фортечною стіною, були з'єднані між собою підвішеними мостиками, що сяяли на сонці. Я підійшла до воріт, і на деякий час завмерла біля них, у нерішучості.

Звідкись, зверху, пролунав грубий жіночий голос:

- Гей, нема чого там стояти і пальці на ногах раховувати. Або заходь, або розгортай оглоблі.

Потім почувся тихий скрегіт біля воріт, і вони почали повільно відчинятися. Я швидким рухом голови розсипала волосся, - свої довгі, виблискуючі золотом локони. Вони були ознакою статусного стану, і знаком моєї царської крові.

За воротами, що відкрилися, стояли дві стражниці. Високі та стрункі, зі схрещеними на грудях руками.

- Вітаємо тебе, принцеса амазонок.

- Вітаю вас, амазонки-войовниці.

- Раді бачити тебе в нашій школі.

Одна з дівчат зняла шкіряний шолом. Вона була вищою за мене, чудово складена і трималася з витонченою грацією. Її золотисте волосся було покладене в хитромудру зачіску, яка утримувалася сріблястою блискучою сіточкою. На грудях виблискувала кругла золота пластина з зображенням тигриці, а тонкі зап'ястя прикрашали браслети, посипані коштовним камінням.

- Мене зовуть Джиною. Пізніше я покажу тобі нашу школу, а зараз проведу до Наставниці.

Біля найближчої будівлі, на лавці, сиділа жінка похилого віку.

- Іди сюди, дівчинко, і допоможи мені встати, - промовила вона.

- Я не дівчинка.

- Допустимо. В такому разі – хто ти?

- Амазонка.

- Ха! Ну то підійди, амазонка, і допоможи мені встати.

Я стояла, переступаючи з ноги на ногу, і пальцями правої руки перебирала стріли в колчані, підозріло поглядаючи на жінку.