Легенда про принцесу амазонок. Книга 3

*******

Принцеса амазонок, накинувши каптур на голову, йшла вулицею передмістя, – однією із численних в трущобах, на околиці Бакстера. Через низку причин вона воліла приховати своє обличчя, йдучи в мовчазному натовпі, знітившись і втупившись в землю. Іноді її штовхали ліктями, які здавалися занадто м'якими. Вона не бачила жодного відкритого обличчя, не чула жодного слова. Ті чоловіки, що траплялися їй назустріч, виглядали пригніченими та заляканими. Брудною вулицею йшли, зіщулившись, не люди, а тіні. Ніхто не підводив голову, ніхто не посміхався в цьому районі. А все тому, що в цих трущобах інша поведінка могла викликати безліч запитань, у служби правопорядку.

Принцеса ніколи навіть не здогадувалася, якою похмурою може бути її імперія. Вона була вражена виглядом крайнього запустіння, яке змушувало здригатися. За роки, проведені в царському палаці, вона звикла до квітучих дерев та ароматних квітів, до доглянутих алей та блискучих споруд. Але тут все було інакше. Тут все було пригніченим, сірим та смердючим. Повітря було наповнене димом, що тягнувся від збройових майстерень та мануфактурних фабрик. Деякі будинки виглядали заселеними, але більшість давно забули про своїх мешканців, і дивилися на світ чорними отворами вибитих вікон. Покинуті будинки лише посилювали мертву задубілість цього місця. Востаннє вулиці тут мили, мабуть, за часів лемурійської раси. Тут кожен міг побачити обличчя злиднів, яке сильно смерділо смертю. "Виявляється, багато людей в нашій імперії живуть по-іншому", - подумала Нікатея. І це відкриття викликало в ній дивне почуття незручності.

Люди, які населяли ці смердючі трущоби, кожну мить свого життя ходили по краю прірви. Тому вони навчилися такої настороженості, якої не знав жоден городянин Бакстера. Як польові миші в степу, чи щури в підземних лабіринтах, вони розробили складну систему виживання. Тут кожен відповідав сам за себе, а слабкі тут просто помирали.

Нікатея проминула групу жебраків на розі, які з простягнутими руками намагалися хоч щось отримати на життя. І попутно приторговували дурманним зіллям та краденими речами. Біля стовпів, з червоними ліхтарями, кучкувалися зграйки досвідчених повій, які торгували плотськими радощами, і були сильно надушені, щоб заглушити приторний запах своїх тіл. Назустріч пройшли робітники фабрики, схиливши голови та опустивши очі. На їх насунутих каптурах красувалися емблеми фабрик, де вони працювали. Іноді зустрічалися патрулі амазонок, озброєні короткими мечами та довгими батогами. Стражниці зрідка шмагали жебраків, щоб переконатися, що ті справді каліки. Іноді вони зупиняли деяких робітників, щоб перевірити їх ліцензії на свободу пересування. Нічого незвичного, пастухи стежили за тим, щоб якась вівця не відбилася від колективного стада. Всі були на своїх місцях, всі були при справах.

Я пірнула в найближче підворіття, пройшла мимо сміттєвих кошиків і зупинилася біля дверей якоїсь харчевні. Біля входу, на колінах, стояла стара жінка. Її чорний одяг майже зливався на тлі чорної закопченої стіни. Виділявся лише блідий овал її старого обличчя. Я зупинилася біля неї, бо вона пильно подивилася на мене. В її погляді було щось дивне, і трохи наблизившись до неї, я зрозуміла, що вона сліпа. З хвилину я мовчки стояла, розмірковуючи. З’явилося моторошне відчуття, що за мною, з усіх боків, з кожної шпарини, стежать пильні очі. Це вже діяло мені на нерви, і я крадькома озирнулася на всі боки, подумуючи: а чи не повернутися назад, до палацу? І поки не пізно, покинути це гниле місце тліну та смерті. Але відступати – це не про мене. Я поклала в руку сліпої золоту монету і відчинила двері. Дитячий максималізм та самовпевненість взяли гору над страхом.

Як і належить подібному закладу, всередині було брудно, і смерділо кислою капустою. Звалище різного сміття перетворювало зал на лабіринт для відвідувачів. Стелю підпирали опорні стовпи, а балки нависали надто низько. Дощата підлога вся розтріскалася і покоробилася, щілини між дошками були забиті сміттям та брудом. Незважаючи на запалені ліхтарі, в приміщенні панувала напівтемрява. Чоловіки-робітники харчувалися тут за спеціальними жетонами, які видавали господині фабрик. Власниці таких їдалень отримували від амазонок золоті монети на руки, але за їхньою роботою ніхто не стежив, і тому вони всіх дурили. Вони ґрунтовно економили на продуктах, щоб якнайбільше покласти собі в кишеню. Тому їжа тут була їжею лише за назвою.

На щастя, я прийшла сюди не їсти. Коли підійшла моя черга пред'явити жетон, я простягла господарю золоту монету. Той узяв її, і ледь помітним кивком вказав праворуч. Я пройшла через брудну залу, в напрямку дерев'яних дверей. Товстун, що сидів біля дверей, злегка кивнув мені і відчинив двері. Я швидко пірнула за ці двері, і спробувала заспокоїти себе. Здається, я повторювала собі, що не треба боятися, хоча від страху в мене по спині табунами бігали мурахи.

За дверима були стерті ступені, які йшли вниз. Навколо була тяжка вогкість і в’їдливий сморід.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше