Розділ 4

Пролітали дні, минали роки, схожі один на одного. Я багато часу приділяла різним заняттям та практикам, ні в які ігри ні з ким не грала, намагаючись уникати суспільства амазонок. Та й часу для ігор просто не було. Я розучувала священні пісні та танці, сакральні церемонії та обряди, присвячені Богу Ра. Щодня стара чаклунка, дві години, займалася зі мною магією та суїсом, тобто, ясновидінням.

Після відбуття Валіуса, в Атлантиду, я ще довго почувалася самотньою, нікому не вірила і ненавиділа всіх. Спочатку я розривалася на частини, скиглила від жалю до себе. Знаходилася одночасно в двох місцях – то на острові Горгад, то в Атлантиді. І постійно відчувала рух двох тіл, - одночасно була і дівчинкою Нікатеєю, і хлопчиком Валіусом. Але підростаючи, я поступово втрачала останні спогади про брата-близнюка. Та що, взагалі, корисного в спогадах? То вже минуло, давно минуло…

Я не любила нікого, і ніхто мене не любив. Який сенс у цьому житті? В ньому немає нічого вартого та цінного. Я відчувала збентеження і безглуздість того, що відбувалося довкола. Від цього було не по собі, і думки плуталися в моїй дитячій голові. Гірке життя, без друзів і любові, весь час наводило на думку, що я якась неправильна, і цей світ для мене чужий. На щастя, з часом все це пройшло.

Вчора мені виповнилося шістнадцять. Пройшов ще один рік, подібний до всіх попередніх. Невже так само пройде і решта життя? Я зростала в замкнутому просторі, задихаючись від клаустрофобії, щосили намагаючись вирватися на відкриту територію. Ніколи ще дні не здавались мені такими довгими та нудними.

Царський палац погано впливав на мене, псував настрій, пригнічував та злив. Навколо всі ці неспокійні дівчатка-амазонки, зі своїми таємничими справами та інтригами. Всі ці важні старі жриці, на вигляд мудрі та статечні, а насправді обплутані мережею заздрощів, дрібними амбіціями та невитраченими пристрастями.

Сьогодні зранку спина пульсувала від болю, бо стара відьма тріснула мене палкою, за непокору. "Але я сильна, я витерплю" - подумала я. У всьому цьому крилася якась прихована іронія. Побої Брони вже майже не завдавали мені болю, тому що я стала нечутливою до них. Збоку я могла здатися нещасною та зламаною, але кожен новий удар робив мене сильнішою та загартованішою. Синяки та шишки розсмоктувалися, трансформуючись у волю та мужність.

В якусь мить туга підступила під самісіньке горло, перетворюючись на нудоту, і почала душити мене. Навколишній світ людей так набрид мені, що захотілося звільнитися від цієї метушні, від цих ілюзорних життєвих турбот. Щоб не збожеволіти від усього цього, я раптом зважилася на дію.

Ця думка давно спокушала мене, і я нарешті піддалася їй. Я тихенько засміялася, обмірковуючи свої подальші кроки. Якщо хтось спробує зловити мене, то й прапор йому в руки.

- Дуже добре, - вголос промовила я, - тоді почнемо цю кумедну подорож.

Я швидко передяглася в старе лахміття, що попалося під руку, накинула сірий дорожній плащ з каптуром. Своє золотисте волосся я сховала під вовняну шапочку. Випадкові перехожі повинні прийняти мене за хлопчика, і це мало важливе значення. Зараз я відчувала себе трохи дивною, в старому вуличному одязі. Втім, не так щоб дивною… просто якоюсь іншою. Коли я вже зібралася виходити з кімнати, то в моїй голові дозрів план, приправлений пікантною уявою. Юна принцеса мрійливо посміхнулася, уявивши, який вираз обличчя буде в старої відьми, змішаний злістю та панікою. Підбадьорюючи себе цими приємними думками, я, в повній рішучості, попрямувала до письмового столу. На столі я залишила записку: «Пробач, Брона, за мій сопливий ніс. Мені дуже шкода, що я завдаю тобі клопоту. Не роби зі свого смутку трагедію. Якщо не повернуся за три дні, можеш починати турбуватися. Твоя принцеса Нікатея».

Я зійшла вниз, відчуваючи зростаюче занепокоєння, що переросло в роздратування. Тепла погода та радісний гул пульсуючого життя, навколо палацу, не покращили мені настрою. Ніхто не вшанував мене поглядом, ніхто не звернув на мене уваги.

Я безперешкодно минула двох стражниць біля воріт. Амазонки подивилися на мене з відвертою цікавістю, але без жодної підозри. Вже за воротами я кілька разів озирнулася назад, щоб переконатися, що їм не спало на думку бігти за мною. Я зробила ще декілька кругів між будинками, заплутуючи сліди, і повернула на схід, до бічних міських воріт. Раніше я бачила карту міста, і тому знала, як потрапити до нетрів передмістя.

Коли дорога вивела мене за місто, було вже десь опівдні. Там я чекала почути веселий гомін трущоб, але кругом панувала безмовність. Тут постійно треба було дивитися під ноги, поступатися дорогою зустрічним та сутулитися, щоб не викликати підозри. Перетворитися на бродячого підлітка виявилося не так вже й складно. «Це просто інша маска, – промайнула думка в моїй голові. – Тепер я стала однією з них. Захоплююча гра». Отже, я почала свою продуману подорож вузькими, затьмарено-хворими вулицями передмістя.