*******

- Вона, мабуть, завдає вам багато клопоту, - сказав посол, звертаючись до цариці. - Може, я її також заберу з собою?

Цариця аж поперхнулася:

- Згоріти мені на місці, але давайте займемося більш важливими справами, ніж обговорювати поведінку дітей. Що сьогодні бачили атланти, дивлячись зверху на імперію амазонок?

- Застиглу у розвитку цивілізацію, - відповів посол.

- А наші перспективи?

- Так, перспективи у вас є, – відповів посол. – Але для Валіуса перспектив тут жодних, і проблема не в вас, а в ньому. Він інший, і для вашої цивілізації чужий.

В очах Людіни з'явився характерний блиск. Такий же погляд у неї був, коли вона приговорювала до ешафоту чергову жертву.

- Твої міркування логічні, і звучать досить резонно, - втрутилася в розмову Вагнеса. - Але, сподіваюся, ти не будеш докучати нам уроками історії?

- А у вас тут смердить бабським шовінізмом, - відповів на її репліку посол.

- Я нічого не маю проти чоловіків, більше того, я обожнюю чоловіків, і життя без них не уявляю, - уїдливо відповіла Вагнеса. - Але ви психічно нестабільні, занадто піддаєтеся емоціям, і на вас не можна покластися в критичній ситуації. Вас гублять амбіції, ви завжди хочете неможливого і недосяжного. А можливого та досяжного не помічаєте.

Посол надув щоки. Розмова виявилася складнішою, ніж він передбачав.

- Досить, Вагнеса! - крикнула Людіна, не приховуючи посмішки. - Ти хочеш науково обґрунтувати бабський шовінізм? Соромся, дочко моя. Але я згідна з тобою, що долю людства довіряти чоловікам надто небезпечно і необачно.

- Я вітаю солідарність амазонок, - поспішив вклинитися в їхню розмову посол. – Нам відомо, як ви ставитеся до чоловіків, і я не збираюся це обговорювати. Зараз я керуюся благами Атлантиди. А Вагнесі, наскільки я зрозумів, бракує належної чоловічої уваги.

- На вас чекає малоприємна доля, - зло огризнулася Вагнеса. - За всю вашу діяльність.

- Милі пані, - промовив посол. - Я розумію, що ви тут стать домінуюча, але не поводьтеся як діти, які через весь стіл тягнуться до тарілки з солодощами.

Цариця деякий час мовчала, не розуміючи, як повернути розмову, яка стала такою «змістовною».

- Нашій імперії потрібні союзники, - сказала вона. – Атланти завжди допомагали нам у боротьбі проти сил зла, і за допомогу ми їх завжди винагороджували.

- Зрозуміло. Отже, ви б'єтеся проти сил зла, а ми, на вашу думку, відганяємо комарів? - промовив посол, розтягнувши губи в загадковій посмішці, і роздивляючись жриць, що обступили царицю.

Людіна не збиралася миритися з його шпильками.

- Я чудово усвідомлюю, що говорю і роблю. В тебе дипломатична місія, так будь дипломатом!

Посол на мить затримав на Людині свій гордовитий погляд, а деякі Титани Атлантиди посміхнулися у відповідь.

Цариця занепокоїлася.

- Що вам потрібно від нас?

- Що потрібно? – здивовано спитав посол. – Нічого нам не потрібно від вас. В майбутньому намічаються планетарні зміни, і ми хочемо бачити міцність вашої імперії.

Цариця сердито скривилася.

- І що ви побачили? І чи правильно оцінили міцність наших стін? Чи бажаєте їх перевірити?

- Ми ні до кого не приходимо без запрошення, – сказав посол. – І ти це добре знаєш, царице амазонок.

- Це мене тішить, - сухо відповіла Людіна. – Спробую повірити в твою щирість. Але в історії були цілі цивілізації, які загинули від того, що були переконані в своїй невразливості. Ще вони сподівалися на допомогу своїх союзників, але в критичний момент отримували від них удар в спину.

- Забудь, царице, старі чвари. В нас вони викликають сміх, а у вас непотрібні ілюзії. Ми мирна цивілізація, і ваші віддані партнери.

- Оце я й хотіла почути, - з посмішкою сказала Людіна. – Так де ваші імператорські подарунки?

- Настав час усім нам подбати про безпеку земного людства, взявши в свої руки кермо влади над цією планетою, - зауважив посол, роблячи паузу. – Загроза світові зростає з кожним днем. Щоб уникнути долі лемурійців, ми маємо спільно підтримувати існуючий порядок. Насуваються події, які дадуть нам шанс або досягти величі, або зазнати краху. Не помиліться при майбутньому виборі, амазонки-войовниці.

Вищі жриці, в оточенні Людіни, одночасно розкрили роти, але посол відважив їм церемонний уклін і зробив жест Титанам. Ті неквапливо занесли та поставили перед троном дерев'яні ящики, потім розкрили їх. Там були лазерні рушниці.

- Це що, нова інтрига Імператора Атлантиди? - запитала цариця. – Якщо це так, то я не розумію, до чого вона. Щоразу мені доводиться шукати в його подарунках якийсь прихований сенс, із каверзою.

Посол кивнув, посміхаючись із прищуром.

- Прогрес не стоїть на місці, царице. В атлантських чаклунів завжди під рукою серйозні виконавці, і ця зброя проти них. Відбуваються зміни, настають важкі часи. В повітрі висить загроза, і це відчувається повсюди.

- Я згодна, атлантські чаклуни - найгірше зло в цьому світі. В цей непростий час така зброя нам до речі, гарний подарунок. І що ми маємо за це зробити?