*******

Нікатея почала пригадувати казки та легенди, в яких згадувалися подібні створіння. "Архангел, Лорд, Божественна Цивілізація Ра". Старі казки не обманювали.

Валіус простяг руку до ангела, ніби кличучи його. Істота посміхнулася і зникла. Нікатея хотіла щось сказати, але її слова завмерли на язиці. Вона відчула на собі гострий погляд, від якого волосся заворушилося на голові. Окинувши поглядом все довкола, вона нічого не помітила. Не було нікого, хто б дивився в її бік. Якщо не рахувати того, що вона відчувала, що за нею спостерігають. Щось підказало дівчинці повернутися, і подивитися вгору. На дереві сидів величезний ворон, злегка погойдуючись на гілці, від пориву вітру. Ворон схилив голову набік, а його блискучі чорні очі дивилися прямо на Нікатею. Раптова хвиля гніву захлеснула дівчинку.

- Ах ти, паскудний пожиральник падалі! - крикнула вона.

- Мені він теж не подобається, - тихо сказав Валіус.

Діти перезирнулися, і як по команді, потяглися за камінням. Два камінці полетіли точно в ціль, але ворон швидко перемістився на гілці, і каміння просвистіло повз нього. Хлопнувши крилами, ворон знову схилив голову, і втупився в дітей мертвячо-чорними очима.

- Ти бачив колись ворона з такими очима? – тихо спитала Нікатея брата.

Валіус, не відриваючи погляду від птаха, похитав головою.

- Ніколи.

- Поганий птах, - пролунав позаду мелодійний голос їхньої старшої сестри, Вагнеси. Вона неквапливо почала діставати лук із-за спини, а ліва рука потяглася до колчана, за стрілою.

З пронизливим карканням ворон різко злетів у повітря, і на землю, перед дітьми, впали два чорні пера. Птах швидко перетворився на чорну плямку в небі, і незабаром зник.

Вагнеса здивовано подивилася на близнюків і похитала головою.

- Ідіть за мною, воронячі мисливці, мати чекає на вас.

Невдовзі діти підійшли до великого трону, де сиділа цариця амазонок.

- Ти знаєш Валіусе, чим примітний сьогоднішній день? - запитала його мати.

- Ні, преподобна царице, - відповів хлопчик, за звичкою дивлячись повз неї.

- Сім років, - сказала Людіна. – Сьогодні виповнюється сім років, як ти перебуваєш у цьому світі, в імперії амазонок. Завтра за тобою прилетить посол Атлантиди, і ти полетиш додому, до свого батька, в місто Євронус.

Валіус байдуже дивився в сторону.

- Дивись на мене! – крикнула цариця, з явним роздратуванням у голосі.

Валіус вже неодноразово був свідком гнівних спалахів матері, які змушували навіть вищих жриць ховатися по закутках. Навіть їхні старші сестри, такі пихаті та поважні, намагалися втекти кудись, коли цариця була не в дусі.

Хлопчик з цікавістю підняв очі, розглядаючи золотисте вбрання матері, ковзаючи байдужим поглядом по її обличчю. Своїм інфразрінням він бачив, що її обличчя було зараз холодним, і не палахкотіло гнівом.

- Твій термін перебування тут скінчився, - повторила Людіна. - Тепер ти стаєш принцом Атлантиди, і вирушаєш додому.

Погляд Валіуса знову ковзнув повз неї.

- Дивись мені в очі! – роздратовано закричала цариця.

Валіус подивився їй в очі, які тепер випромінювали червоне світло.

- Якщо ти колись спробуєш завдати шкоди моїй імперії, я тебе вб'ю.

- Я тепер принц Атлантиди, - спокійно промовив хлопчик, - і я більше не твій син.

Людіна перетворилася на кам'яну статую, щелепа її одвисла, очі здивовано розширилися.

Нікатея прикрила рота і стиснула пальцями губи, щоб вони не розповзлися в посмішці, яка, безперечно, перейшла би в сміх. Вона не пам'ятала, коли востаннє обличчя матері палахкотіло таким гнівом, а очі Валіуса сміялися. Зникла його невимушеність, і проявилася зневага встановленим тут порядкам, яку він приховував до цього часу. Валіус з народження ненавидів тутешні матріархальні порядки амазонок, де жінки мали абсолютну владу над чоловіками.

- Запам'ятай мої слова, принц Атлантиди! – гнівно промовила Людіна, відкинувши назад своє волосся. - Атланти хотіли би бачити нас служницями, дівками на побігеньках. Вони мріють бачити амазонок з пониклими головами та вбитим поглядом, які прислуговують самцям. Бо така роль чекає на нас, якщо на землі запанує повселюдний патріархат. Але ми маємо намір активно впливати на перебіг земної еволюції, всіма доступними нам засобами. Мені не подобається політика Атлантиди, і я маю намір змінити її. І ти допоможеш мені виправити цю політичну помилку, сину мій.

- Мрієш скинути Імператора Атлантиди? - уїдливо запитав маленький хлопчик. - Хочеш зайняти трон Атлантиди? Амазонки правлять Атлантидою! Ти недурно придумала, матінко моя! І тобі, напевно, хочеться використати мене, як краплену карту, у своїй грі?

Після цих слів у тронному залі настала мертва тиша. Слова Валіуса були громом серед ясного неба.

- Я не те мала на увазі, сину, - примирливо сказала Людіна. - Ти мене не правильно зрозумів.

- У тебе зухвалі плани, царице амазонок, - продовжив Валіус. – І вони балансують на межі божевілля. На мою думку, ти ставиш перед собою нездійсненне завдання. Забудь про нього, і я забуду про цю дурну розмову. Час все покаже, він все розсудить. З твого дозволу ми підемо з сестрою, нам потрібно ще багато про що поговорити перед розлученням.