Розділ 15

      Наступний день розпочався з наростаючої напруги та купи дрібних подразнень, які завжди виникають перед далекою дорогою. Зізнатися, мені не терпілося швидше зустрітися з Імператором ліріанців, поставити йому деякі питання і розкрити їхні наміри та мотиви.

      Несподівано до моєї кімнати увійшов Туарей.

      - Ти колись зустрічався з Імператором Ану? - запитав я з порога. - Ти бачив його?

      - Наживо ні, бачив тільки його обличчя на екрані, - відповів Туарей. - Але це могла бути і голографічна ілюзія, показати можна будь-яку картинку. Ніхто не бачив цього Імператора, з початку свого існування він зробив із себе загадку. Може це пов’язано з тим, що ліріанці завжди ставилися до атлантів із змішаним почуттям обережності та цікавості, і трималися від нас подалі. Незважаючи на деяку різницю між нами, ліріанці належать до людиноподібного виду. Але вони не поділяють наші цілі та ідеали, займають спостережливу позицію.

      - Але тепер настав час, і цим спостерігачам знадобилася людина з рушницею? Їм знадобилися Титани Атлантиди з лазерами та вогнеметами, високоморальні грішники з творчим військовим підходом, - уточнив я. – Вони глибоко помиляються, якщо думають, що ми поклоняємося їм, і проігноруємо будь-яке беззаконня. Я вам офіційно заявляю, Імператоре Атлантиди, що Срібний Легіон залишає за собою право, у разі моральної сумнівності запропонованої експедиції, відмовитися від участі в ній.

      - Та невже? – спокійно запитав Туарей. - Якщо ти, Валіусе, ще коли-небудь повториш ці слова, я стану боятися тебе.

      - Якщо я їх повторю, то боятимуся сам себе, можеш у цьому не сумніватися. Але ми люди прості, Туарею, і чинимо так, як властиво простим людям.

      - Тобі треба філософію викладати, а не Легіоном командувати, - сказав Імператор. - І коли ти, племінничку, перестанеш юлити? Вирушай на планету Арістон, а свою особисту думку залиш на Землі. Легіон чекає на тебе на космодромі. Удачі тобі, Командоре.

      Я спробував щось відповісти, але не зміг видавити жодного звуку. Туарей вийшов із кімнати.

      Перед кожною значною подією я робив невелике пілігримство в апартаменти свого батька. Напередодні любої експедиції воно здавалося мені доречним, такий був мій сакральний ритуал.

      Я пройшов по коридору, штовхнув двері, й увійшов до батьківського кабінету. Якийсь час я не рухався, звикаючи до напівтемряви. Мені доводилося не так часто сюди заходити, і щоразу я знаходив тут щось новеньке. Завжди знаходилася якась дрібниця, яка ставила переді мною запитання, або відповідала на моє. Це могла бути книга на полиці, предмет на столі, або картина на стіні.

      І зараз якась невидима сила штовхнула мене до дальньої картини, в кутку кабінету. На ній були зображені представники давньої ліріанської раси, одні з перших. Я згадав ту легенду, розказану мені батьком, у ранньому дитинстві: «Існують тисячі цивілізацій, що живуть ближче до ядра нашої Галактики. Відстані надто далекі для нас, тому ми нічого про них не знаємо. В перших ліріанців були сотні космічних кораблів, на яких вони летіли крізь зіркові системи Всесвіту, сподіваючись знайти притулок і спокій. Наші предки називали їх «космічними мандрівниками». Їхні багатокілометрові кораблі, як великі міста, мільйони років рухалися просторами Всесвіту, в пошуках істини. Одна з цивілізацій Оріона спробувала стати на їхньому шляху, і загинула у війні з «мандрівниками». Більше на їхньому шляху ніхто не ставав».

      Картина на стіні підштовхувала до рішення, якого не можна було уникнути. В усьому відчувався вплив цієї інопланетної цивілізації на земне людство: їхні ментальні вихрі, які впливали на нас, якісь наші загальні гени та біологічні програми. Вони впливали на нас так само, як ми впливали на них. Між нами був якийсь замкнутий генетичний цикл.

      - Ліріанці так ліріанці, - тихо сказав я сам собі. - Може ця історія й потрібна принцу Атлантиди.

      Я відчув як спокій повернувся до мене, тривожність пройшла і залишилася одна цікавість. Серед моїх скромних переваг особливе місце займала незадоволена цікавість. Батько завжди казав, що цікавість не приведе мене до добра, вона погубить мене.

      Космодром зустрів мене гулким шелестом двигунів, і потріскуванням параболічних торсіонних антен. Шість колін Легіону вже знаходилися всередині блискучого корабля Садівників Землі. Це був той самий зореліт, який доставляв нас у сузір'я Оріона. Тільки зараз цей бойовий корабель був трохи обпаленим і добряче пом'ятим ворожими снарядами. Мабуть, Золотий Легіон рептилоїдів, на відміну від нас, не відпочивав всі ці роки, після експедиції на планету Оргон.

      Металеві двері на корпусі корабля розсунулися, і назовні вилетів трап. Піднявшись по ньому, вже всередині корабля я зробив паузу, оцінюючи реакцію Титанів та ступінь їхньої напруги. Їх обличчя були втіленням цілковитої байдужості, що відповідало стану сплячих торнадо. Генерал Роган не запрошував мене до себе, та й мені не дуже хотілося з ним спілкуватися.

      Незабаром гул і вібрації під ногами почали повільно наростати, віддаючись у кожній клітині організму.

      - Включилися маршові двигуни, і Титани Атлантиди полетіли в космічні світи, за своєю блакитною мрією, - з посмішкою промовив Фобс. - В мене погане передчуття, Валіусе, ніби за нами весь час спостерігають.