*******

      Я підійшов до дверей, за яким сходи вели вниз, під землю, звідки проривався нестерпний сморід. Цей сморід наче символізував загальне вимирання лемурійської раси, - це як запах вина, яке перетворилося на оцет. Ми спустилися сходами вниз, і потрапили до просторого приміщення. По його периметру, в залитих зеленим світлом вітражах, зберігалася древня зброя. Тут були зібрані зразки зброї багатьох інопланетних цивілізацій, з якими доводилося контактувати лемурійцям. Ці технології були надто складні навіть для нас, а деякі зразки були зовсім не схожі на зброю. Якісь коробочки, скриньки, спіралі та мечі химерної форми. Ми забрали найцікавіші екземпляри, і поспішили піднятися нагору, подалі звідси.

      Штурмові космокатери підняли в повітрі пильові хмари і полетіли на схід, до лігва останніх лемурійців. Через деякий час ми побачили гірський хребет і місто, що притулилося біля його підніжжя.

      - Це наше місто? - запитав Фобс.

      - Так, - відповів Юрген.

      - Виглядає начебто нічого, - сказав Макус. – Лемурійці будували ґрунтовно, якщо воно досі так чудово збереглося. А ми візьмемо, і так просто зітремо його з лиця землі? Це не справедливо.

      - Про яку справедливість ти говориш, лейтенанте? – здивувався Юрген. – Справедливість тут ні до чого. Ми не займаємося гуманітарними проектами, просто настав їхній час звільнити простір для наступних рас, от і все. Ти маєш навчитися співчуттю, Титан Атлантиди.

      - А в чому воно виявляється, це співчуття? - запитав Макус, явно підігруючи Командору.

      - В гостроті твого меча, - посміхаючись, відповів Командор.

      Ми приземлилися на підготовлений майданчик, на краю долини. Вона була вся покрита камуфльованими наметами армійської гвардії Атлантиди, що висадилася за кілька годин до нашого прибуття.

      - Армія завжди з радістю приймає допомогу Срібного Легіону, - сказав генерал Малик, що підійшов до нас, після військового привітання. – З вашою допомогою ми позбавимося деяких проблем, і збережемо багатьох наших воїнів.

      - Легіон упорається з цією проблемою, генерале, - взаємно відповів Юрген. - Можете розраховувати на нас.

      - Армія Атлантиди - найкраща на планеті, - продовжив Малик. – У більшості випадків ми добре справляємося зі своїми завданнями. Але армія складається з простих атлантів, і в окремих випадках нам потрібна допомога твоїх Титанів, Юргене. Зайди до мене, я дам тобі повну інформацію про супротивника.

      - Дякую, генерале, я зайду пізніше, - коротко кинув Командор, давши зрозуміти, що в нього є справи більш важливіші.

      Юрген уважно вдивлявся в далечінь, де височіли гори, і куди були направлені стволи армійської артилерії, і звідки лунав гуркіт. Зараз гармати били по скельних печерах, за містом, - туди, де таїлася небезпека. Там, швидше за все, були основні сили противника, і їх треба було виманити звідти.

      Основні бойові дії планувалися на ранок наступного дня, і цей ранок настав дуже швидко. Прийдешній світанок видався рожево-червоним, з океану тягнулася легка димка туману. Трава ще зберігала нічну вологу, і виблискувала росинками. Підходив час вирішальної битви двох цивілізацій…

      Місто оточували блискучі стіни, які охоплювали його величезним півмісяцем, врізаним у гірський хребет. Промені ранкового сонця відбивались від стін, повітря тремтіло від вибухів енергетичних снарядів. З раннього ранку армія бомбардувала місто цими снарядами, які мали величезну руйнівну силу. Гармати, одна за одною, посилали на місто снаряди, але енергетичне силове поле, навколо міста, частково блокувало їхній політ, і частина їх розривалася на підступах до міста.

      Згодом, після короткого затишшя, вперед пішли солдати генерала Малика. Вони були у довгих плащах темно-зеленого кольору, і з золотими погонами на плечах. Штурм міста в парадній формі міг здатися смішним, але Малик заявив, що його воїни увійдуть до міста у всьому блиску армії Атлантиди.

      Почувши приголомшливі крики, я подивився вперед, у напрямку міста. Центральна брама міста відчинилася, і звідти галопом почала вивалюватися кавалерія лемурійців. Величезні вершники скакали на чудних тваринках, з ногами слонів та тулубами черепах. Їхні крокодилячі голови були увінчані рогами та захисною бронею. За ними з'явилися велетенські ящери, закуті в залізні обладунки. На цих динозаврах були закріплені металеві кабіни, що несли озброєних воїнів.

      Атланти вишикувалися в пряму лінію, встромивши в землю держаки десятиметрових копій. За їхніми спинами мінометники посилали навісні заряди іскрометної вибухівки, на лави лемурійців. Перші ряди почали падати, під вогнем гармат. Нелюдські обличчя лемурійців не висловлювали ні агресії, ні ненависті. Ніякі почуття не теплілися в їх скляних, витріщених очах. Хіба що був у них якийсь несвідомий жаль. Списи першої шеренги атлантів почали ламатися, під натиском бронединозаврів, і вони почали відступати під прикриття артилерії. Друга шеренга з ранцевими вогнеметами вийшла вперед, і вогняні струмені накрили тварин і лемурійців. Не витримуючи проливного вогню, підсмажені ящери вставали дибки і перекидалися додолу, разом зі своїм десантом. Друга шеренга також відійшла назад, і артилерія шквалом вогню накрила рештки лемурійської армії.

      Потім настало затишшя. Вітер доніс з рівнини запах горілого м'яса та паленої гуми. Армійські горністи протрубили солдатам відхід, їм одразу відгукнулися ворожі труби в місті. І тут же бічні ворота, в стіні, почали поспішно відчинятися, і з них почала вивалюватися колона воїнів, у золотих обладунках. Їхні голови були закриті чорними шоломами, що виблискували на сонці. Це були високі та масивні бійці, з важким озброєнням у вигляді сокир, за спинами у них були приторочені рушниці та мечі. Від них несло сконцентрованою та цілеспрямованою жорстокістю, яка хвилею пройшлася по Титанах Атлантиди.