*******

      Провівши пліт поглядом, я відвернувся і пішов геть. Занадто багато питань, на які не було відповідей. І це лише початок шляху. Десь вдалині гурчали двигуни гвинтокрила. Я поправив за спиною лазерну рушницю.

      У цієї головоломки мала бути розгадка. Безіменна амазонка, що віддала життя за те, щоб витягти мене з вогню, сказала, що хтось іде моїми слідами, і хтось чекає мене попереду. Може мені зачекати на задніх і запитати, що їм потрібно? Чи поспішити, і спитати передніх? Цікаво, чи співпадуть їхні відповіді?

      Наступні дві години я біг на схід, до океану, до контрольної точки. Я біг доти, доки не втомився. Потім зупинився, трохи відпочив, і знову кинувся вперед. Я свідомо не скорочував свій шлях – такі хитрощі, як правило, завжди дорого коштували. Я часто оглядався, але не бачив нічого підозрілого. Хоча я відчував, спиною, подих переслідувачів. Але це якось не зменшувало мого оптимізму.

      За найближчим пагорбом почувся гуркіт металу і шипіння. Вітер приніс неприємний запах і чийсь біль. Напевно, це найкращий момент для того, щоб скористатися серйозною зброєю. Я перекинув із-за спини лазер, і активував пристрій. Витер вологі долоні, і почав обережно обходити пагорб, прислухаючись до звуків.

      Легкий туман, що огортав пагорб, поступово розвіявся. І мені відкрився вхід чи то в тунель, чи то в печеру. Я зробив кілька кроків тунелем і зупинився. Переді мною лежало щось темне та нерухоме, масивне і з неприємним запахом. Я придивився уважніше і зрозумів, що це був потворний звір цивілізації козодоїв, покритий рудою шерстю. Я штовхнув його ногою; жодної реакції. Придивившись в темряві, я зрозумів, що він уже нікому не загрожує. Рогата голова козодоя була акуратно відокремлена від тіла. Зелена рідина все ще витікала з рани. Трохи далі лежало ще дві істоти, які нічим не відрізнялися від першої. Вони були порубані, стікали зеленою кров'ю, і від них несло нудотним смородом. Поруч з козодоями валявся срібний щит, зі слідами людської крові. Він був мені знайомий, із дитячих років. Такими щитами користувалася особиста охорона цариці Людіни – амазонки Легіону Білих Дам. Земля навколо була порита як козодоївськими копитами, так і людськими ногами. Людські сліди вели вглиб тунелю, і в мене не було бажання шукати здоровий глузд там, де його не було.

      Насувалась ніч, і мені був потрібен відпочинок. Пройшовши периметром пагорба, я знайшов невелике заглиблення, що нагадувало маленьку печеру. Війна війною, а сон за розпорядком.

      Рано-вранці я прокинувся, і вийшов зі своєї примітивної печери. Знявши комбінезон, я увійшов у невелику річечку поряд, і ліг на спину. Струмені потоку омивали моє тіло та душу. Перевернувшись на живіт я занурився з головою, а потім вистрибнув і сів на камінь. Ранковий вітерець вивітрював краплі води з тіла, разом з вчорашніми неприємностями. Тривожні думки вляглися, зникло відчуття занепокоєння та хвилювання. Піднявшись, я відразу відчув незвичайний приплив бадьорості та оптимізму. Життя, виявляється, не таке вже й нудне. Стиснута пружина, всередині мене, почала повільно виправлятися.

      Навколо було зовсім тихо, і кожен рух здавався якимсь дивовижним. Я замітив, що щось цікаве сталося в самій структурі навколишнього середовища. Затамувавши подих, я вслухався в лісове шарудіння за пагорбом, яке було ледь помітним через стукіт крові в моїх скронях. Я повільно рушив углиб лісу. З мокрих гілок раз за разом зривалися важкі краплі. Я подумав, що з тактичної точки зору, моє становище було плачевним. Навколо були вороги, і я не знав, звідки чекати нападу. Я ще раз оглянув своє спорядження: лазерна рушниця, кілька шумових та плазмових гранат, метеоритний меч за спиною. Досить таки пристойне екіпірування, на всі випадки життя. Може, не все так і плачевно…

      Йти ставало дедалі важче. Доводилося проламуватись крізь стіну густих чагарників. Величезний ліс спокійно дихав, похропуючи уві сні. Хижаків я не боявся, тому як звірі самі поспішали забратися з моєї дороги, незважаючи на голод. І ось нарешті я вийшов на лісову дорогу, що вела до схилу гір, що височіли попереду.

      Підійшовши до ближньої гори, я спустився в сухе русло річки, і пройшов через ущелину в скелях, вимиту дощами ще з давніх-давен. Мені здалося, що я потрапив у зовсім інший світ. Сухе русло, що простягалося переді мною, поступово розширилося, по обидва боки його височіли скелі, пориті глибокими ущелинами. На сонці скелі відсвічували всіма відтінками червоного, жовтого та коричневого. У тіні ж вони були матово-сірі, а в ущелині темно-лілові, майже чорні.

      Жодних слідів життя в цій кам'яній країні не було, тільки одні хаотично розкидані кам’яні брили. Здавалося, ніби якийсь велетень виламав їх із скелі, і розкидав по цьому руслу.

      Через годину ходьби долина, всередині цих скель, почала звужуватися. Якась сила змусила мене повернути ліворуч. Я застрибнув на вкритий галькою схил, і піднявся на невеликий скелястий уступ. Переді мною, в скелі, був отвір, в який я протиснувся. Широкі сходи вели вниз, вглиб гори. Ці кам'яні сходи закінчувалися невеликим приміщенням, з довгим підземним тунелем, що примикав до нього. Після нещадної спеки, що панувала нагорі, прохолода спочатку здалася мені благодатною. Але невдовзі я пожалкував, що не взяв із собою теплої накидки.

      Що далі я заглиблювався в тунель, то сильніше відчував якусь вібрацію, від якої зуби почали постукувати. У вухах дзвеніло від тиску та втоми, а перед очима висіла завіса туману.

      Якоїсь миті я, ніби з розмаху, вдарився обличчям у скло. Перешкоди не було видно, навіть відчути її не можна було, але шлях вперед був закритий. Я застосував зусилля волі, і почав візуально мислити. Уявивши собі вільний шлях, я повільно почав просуватися вперед, пробиваючи бар'єр вольовим зусиллям. Відчуваючи всім тілом енергію, що виходила від стін, я мав змішане почуття провини та занепокоєння. Потім з'явилося бажання дати вихід гніву, яке змінилося надзвичайною жалістю до себе. Я схопився за меч. Клинок, який під час тренувань блискавично вискакував із-за спини, зараз нізащо не хотів вилазити. Був якийсь опір, ніби меч застряг у смолі. Здавалося, пройдуть роки, перш ніж він вийде з ножен повністю. У голові зашуміло, і на якусь мить мені здалося, що гравітація зникла, і моє тіло кудись пливе.