Розділ 6

      Вранці, наступного дня, я раптово прокинувся, наче хтось увімкнув мою свідомість. Стояв ясний ранок, а в дверях - новий Імператор Атлантиди, Туарей.

      - Доброго ранку, Валіусе.

      - Доброго ранку, дядьку.

      - Так ти готовий долучитися до гри Садівників Землі, чи тебе гризуть якісь сумніви совісті? – несподівано запитав Туарей.

      - Ляльки танцюють, якщо хтось смикає за мотузки, - відповів я. – Але я не лялька, і свій танець виконаю без мотузок.

      - Надалі ти не будеш діяти без мого дозволу, - попередив Туарей крижаним тоном. - Ти вже проявив своє зухвальство.

      - Але завдяки моєму зухвальству ти став Імператором Атлантиди, - зауважив я. - І щось мені не зрозуміло, дядьку, тебе що, обрали диктатором?

      - Жреці обурені твоїм рішенням стати Титаном Срібного Легіону, і перейти в касту воїнів, - сказав Туарей. – Вони невдоволені.

      - Я вже ситий по горло твоїми жрецями. Вони гадають, що без них я не зможу розібратися у своєму власному житті. Скоро атланти запитуватимуть їх благословення, щоб поковирятися в носі.

      Моє обурення валило через край.

     Я з дитинства вважав Туарея людиною мудрою, і завжди дослуховувався до його слів. Але в мені вирувала така ворожість до жреців Атлантиди, що мені важко було заспокоїти себе. І в цей момент була розірвана остання нитка, яка пов'язували мене з кастою жерців.

      - Заспокойся, Валіусе, - сказав Туарей. - У мене досить товста шкіра, щоб пережити твій поганий настрій.

      Ці слова викликали в мене посмішку.

      - То навіщо ти прийшов?

      - Виконати прохання брата. Чиктот наказав дати тобі вільний доступ до таємної підземної бібліотеки Атлантиди. Візьми цей перстень, він служить перепусткою до бібліотеки.

      Туарей надів мені на безіменний палець обручку з величезним кристалом.

      - Терпіти не можу секретів і таємниць, тому й не став жрецем Атлантиди, - з посмішкою сказав я.

      - До цієї бібліотеки мають доступ лише жреці Вищої Ради, дванадцять осіб. Ну, і ще Командор Срібного Легіону. Ти будеш чотирнадцятий, як виняток, - зауважив Туарей. - В тебе є місяць часу, до початку вступного іспиту до Легіону, використай його для пізнання таємниць та секретів історії Землі. Думаю, ти стерпиш цей тягар таємничості.

      - Всеосяжне знання минулого та майбутнього несе смерть. Так ти говориш на проповідях? – я запитливо глянув на дядька.

     - Це все для профанів, не сприймай все так буквально, принц Атлантиди, - вже в дверях сказав Туарей, хитро посміхнувшись.

      Через деякий час я вийшов з кімнати і спустився вниз. На першому поверсі пройшов коридором, прислухаючись до кроків і голосів. Я не хотів, щоб мене хтось бачив. Наприкінці коридору я звернув ліворуч, до дверей, що вели до підземних кімнат Храму Воїнів. Кивнувши біля дверей Титану, який охороняв вхід у підземелля, я почав спускатися вниз по довгих гвинтових сходах, - виток за витком, коло за колом. Виток, ще один виток. Я спускався дедалі нижче і нижче. Як витки цих сходів, так же плелися і мої думки, тільки в різних напрямках. Колись, у дитинстві, я хотів стати Верховним Жрецем, правителем Атлантиди. Мене до цього вели та готували все життя. Але що більше я дізнавався про життя правителів, то хотів цього все менше та менше. Правильне воно, чи неправильне, але своє рішення я прийняв…

      Нижній рівень, знову коридор. Я йшов по ньому, осяяний світлом кришталевих куль. Позаду мене кулі гасли, і там все поринало в темряву. В мене було таке відчуття, що це не я йду, а мене ведуть, змушуючи пересувати ноги, та виконувати чиюсь волю. Наприкінці коридору я вперся в потрібні мені двері, і коли я вставив кристал перстня в пристрій на стіні, то вони загули і повільно від'їхали в бік. Я ступив у сховище найтаємніших знань Атлантиди, зібраних тут за сотню тисяч років нашої цивілізації.

      Бібліотека нагадувала підземну печеру. По мерехтінню світла я здогадався, що в глибоких нішах, по периметру, приховані кришталеві кулі. По центру, на підлозі першої зали, мерехтіла пентаграма, - відтінками жовтого, синього, червоного та зеленого, зі слідами якогось недавнього магічного обряду. Величезну частину лівої стіни займав скляний вітраж із зображенням величезного рептилоїда, з глузливо-мудрим поглядом. Фігура була мені доволі знайома – це був Шаваоф, Головний Садівник Землі. І ще повітря тут було наповнене ароматом ладану, що нещодавно горів.

      Це підземне сховище являло собою найбільше зібрання історичних, наукових та магічних текстів Атлантиди. Стелажі були заповнені тисячами рукописів, сувоїв та старовинних томів із різними знаннями, накопиченими за період усієї зримої історії. Між стелажами були вузькі проходи, а полиці йшли далеко вгору, на невизначену висоту.

      Я обережно рухався по проходу, але в цій стерильній тишині мої кроки віддавалися гучним тупотом. У другій половині зали були фоліанти, помічені незнайомими мені знаками, яких я раніше не зустрічав. Потім фоліанти закінчилися, і почалися глиняні таблички, кам'яні скрижалі та шкури динозаврів. Наприкінці проходу блакитна підсвітка вказувала на двері, до другої зали. Ця друга зала була невеликою, але просторою і яскраво освітленою. Далека стіна була величезним екраном, із безліччю різних пристроїв на нижній панелі. У бічній ніші лежали інформаційні кристали-флешки, різних розмірів та кольорів, що містили сакральні знання. Це були секретні знання Атлантиди, приховані багатошаровою завісою таємниці. Дізнавшись деякі з них, людина починала журитися і за свою долю, і за долю цього світу. Вона починала шкодувати, що взагалі щось знає.