Розділ 5

      Свідомість людини – напрочуд смішна штука. Щиро кажучи, я своїй свідомості не надто довіряв. Навколо було стільки обману, що я не завжди розумів, кому вірити, а кому ні. І чи можна вірити самому собі? Ось із таких дивних питань почався мій ранок.

      Командор зустрів мене біля входу до Великої Піраміди.

      - Якийсь дуже щасливий у тебе вигляд, Валіусе.

      - Хто знає, чи це від щастя, чи передсмертна гримаса. Не подобається мені ваша гра.

      - У будь-якому випадку ти вже залучений до цієї гри, і в цьому сумнівів немає, - Юрген змусив себе посміхнутися. - Жреці не пробачать тобі це рішення. Вони ведуть свою гру, і чхати вони хотіли на касту воїнів. Але ми Титани Атлантиди, а це сильніше за шляхетну жрецьку кров. Ми помремо один за одного, а вони ні.

      - Сподіваюся, ти маєш рацію. Але навіщо за когось вмирати?

      - В цьому світі мало речей, у яких я певен, але це одна з них, - ухилився від прямої відповіді Юрген.

      Я з дитинства вважав Командора людиною мудрою, і завжди прислухався до його слів. Іноді я називав Юргена втіленням совісті та зразком фізичної будови. Він був вищим і більш широкоплечим, ніж середній атлант. Колись його чорне волосся за чотириста років зовсім побіліло. Але навіть у такому віці він був найкращим воїном Атлантиди, чесною та справедливою людиною. Вищою нагородою для мене було заслужити його похвалу, і я завжди ним захоплювався, і вважав моральним компасом у цьому світі.

      Минувши вхідні ворота, ми увійшли до центральної галереї Великої Піраміди. У тронному залі йшло засідання Вищої Ради Атлантиди, яке тривало вже кілька годин, і кінця цьому дійству не було видно. У цьому ритуалі тисячоліттями нічого не змінювалося, його завжди супроводжував монотонний гул голосів, а повітря дзвеніло від телепатичного обміну інформацією. Я уважно прислухався до їхнього гомону, і з подивом зрозумів, що жреці ревностно обговорювали кандидатуру нового Верховного Жреця Атлантиди, свого майбутнього Імператора.

      Мене завжди дивував той факт, що половина цих жреців, судячи з їхньої маніакальної завзятості, від народження і до смерті згоряла від бажання стати Імператором Атлантиди. І судячи з їхнього вигляду, хронічно недосипала через це бажання. А друга половина намагалася контролювати першу половину. І всі вони, такі різні, шукали свою вигоду від нового Імператора Атлантиди.

      Чиктот вийшов з бокових дверей, одночасно з нашою появою. Високий, широкоплечий та могутній, одягнений у білий одяг із позолотою. Золоті каблучки на руках з дорогоцінним камінням, золотисте лезо меча. Меч батько чіпляв у поодиноких випадках, коли треба було наголосити, що він не лише Верховний Жрець, а ще й Імператор Атлантиди.

      Ще з дитинства мені здавалося, що ніяка сила не може змусити батька добровільно покинути свій трон. І що ж тепер сталося? Я цього не знав, і не розумів, і ніяк не міг розставити всі події по місцях. Так, ми з батьком не завжди знаходили спільну мову, і я не мав особливих причин палко любити його. Але він справді був великою людиною і могутнім правителем. Він був живим втіленням історії Атлантиди, яка тягнулася в немислиму глибину тисячоліть. І тут це рішення - відмовитися від трону Імператора.

      В очах батька був смуток, який позначався на його рухах. Я бачив, як по його обличчю пробігали тіні різних думок. А жреці натужно морщили лоби, і прораховували можливість його майбутнього рішення. Батько підійшов до вівтаря, біля Ковчега Атлантиди, і почав говорити.

      - Наша імперія тримається на знаннях мудреців, справедливості правителів, молитвах праведників та хоробрості Титанів. Але головним серед цього є справедливість правителя. Одні кажуть, що влада полягає у знаннях, інші – що її посилають небеса, треті – що вона дається законною спадщиною. Ні, влада належить тому, кому довіряє народ. Не більше, і не менше. І тут я маю вчинити згідно давніх правил самозбереження нашої цивілізації, правил, яких у всі часи дотримувалися Імператори Атлантиди.

      Слова батька несли печатку якоїсь приреченості, і від цього я відчував порожнечу в своїх грудях.

      - Я люблю вас усіх, тому так говорю, - продовжив Чиктот. – Якби я був сліпим настільки, щоб не помічати того, що відбувається навколо, то не зміг би стати Імператором Атлантиди. Для цього не потрібно жодних надприродних здібностей. Ви всі знаєте, що по закону Атлантиди, трон після мене повинен успадкувати мій син - Валіус.

      - Але чому? – голосно здивувався я. – Адже нічого такого не сталося, що потребує зміни Імператора.

      - Сталося, - відповів батько. – У людських головах. Віра вмирає, а цивілізація без віри приречена на самознищення. Я вичерпав свої можливості, нехай хтось інший займе моє місце. Цей досвід я вже здобув, тепер твоя черга правити, Валіусе. Тим більше, що це рішення Садівників Землі. А я вирушаю у Місто Семи Пірамід, у мене там місія важливіша за престол – закласти фундамент нової цивілізації.

      - Це ненормально, батьку, - заперечив я. - Я ще надто молодий, щоб прийняти імператорський скіпетр. Тим більше, що в мене немає підстав любити встановлені твоїми жрецями закони та порядки. Та й вони не надто мені симпатизують.

      Тут я відчув, як мене захлеснула хвиля магічного гніву жреців.