Розділ 1

      Окраїна сузір'я Плеяд, планета Земля, острів-континент Рута. Атлантида часів п'ятої семітської субраси, близько сімдесяти п’яти тисяч років до наших днів. Місто Євронус, Храм Воїнів.

      Велике ліжко застелене атласними простирадлами. На тумбочці стоїть глечик з водою, поруч два срібні кубки. Біля панорамного вікна розташовані два крісла, криті оксамитом. На підлозі лежать майстерно виткані м'які килими. В дальньому кутку лежить величезна тигриця, – гібрид тигра та орла. Пухнастий котячий хвіст нервово посмикується, видаючи нетерпіння тигриці. Вона спостерігає за людським тілом.

      На ліжку лежить юнак: років двадцяти від народження, і близько трьох метрів зростом. Дихання його глибоке та рівне. Він готується до астральної подорожі, занурюючи свою свідомість у глибокий транс. Зусиллям волі юнак звільнив свій дух від кайданів тіла і здійнявся в нічне небо Атлантиди, під самісінькі хмари. Якийсь час він кружляє в яскравому світлі Венери, милуючись столицею Атлантиди, що діамантом виблискує внизу. Далеко на південному сході світиться, як затухаюча зірка, острів Даїтія - темна імперія атлантських чаклунів.

      Голе астральне тіло юнака миттєво одягнулося в блискучий сріблястий комбінезон. На боці засяяв золотий меч, який він одразу оголив. Юнак знав, як створити собі зброю з віри, меч із стійкості духу, а щит із мужності. Силою думки він полетів до острова Даїтія.

      У Храмі Воїнів тигриця спостерігала, своїм внутрішнім зором, за цим дійством. Почувши навислу небезпеку над юнаком, вона поспішила звільнити своє астральне тіло від тваринного тіла. І, як завжди, це далося їй легко, бо на відміну від людей у неї було лише два тіла, – фізичне та астральне. Злетівши над Храмом, вона полетіла за своїм господарем, принцом Атлантиди.

      А юнак вже  був поблизу острова Даїтія. Значну частину цього острова покривав рудий ліс, притулок темних міфів та легенд, і який тягнувся на сотні кілометрів вглиб чаклунської імперії. На березі океану мерехтів самотній вогник, і юнак попрямував до нього. Біля багаття, на камені, сидів чоловік і гортав якийсь фоліант. Він був худий і лисий, а зморщена шкіра надавала йому вигляду черепахи без панцира. Наблизившись до нього, юнак відчув дотик чорної магії. Від зморщеної людини накочувала хвиля зла та ненависті. Юнакові раптом захотілося полетіти звідси подалі, але чаклун біля вогнища підняв голову, зловтішно посміхнувся і прошипів: «Ми ще дістанемося до тебе, принц Атлантиди».

      Юнак від цих слів застиг в нерішучості. Чаклун відклав книгу вбік, заплющив очі і почав маніпулювати руками. Відразу біля нього виник величезний дворогий монстр у чорних обладунках, і з мечем у руці. Його туманні очі випромінювали холод пекла. Юнак рвонувся в небеса, але примарний воїн наздогнав його і полоснув мечем по спині. Біль окутав юнака, і він закричав. А монстр з посмішкою літав перед ним: «Я зараз не вбиватиму тебе, мені потрібний не юнак, а Командор Срібного Легіону. Твій час ще не настав, забирайся геть звідси, мої брати піднімаються в небо». «Тоді я чекатиму на тебе, слуга Беліала, вб'єш мене, якщо зможеш!», - крикнув юнак, і піднявся над океаном.

      Вже біля примарного кордону імперії атлантських чаклунів, юнака зупинив застережливий рик його тигриці. Обернувшись, він побачив трійку воїнів, що зависла в повітрі, в темних обладунках і з чорними мечами в руках. «Не встиг перетнути кордон», - подумав юнак, і люто накинувся на них. Один зник одразу, коли золотий меч юнака проткнув його тіло. Потім молодий принц відбив боковий удар щитом, дзвін від якого прокотився по всьому Всесвіту. Лють надала йому блискавичної швидкості, його очі запалилися блакитним вогнем. Обманним рухом він пробив захист другого чаклуна, і мечем проткнув йому голову. Тигриця кинулася на третього, і розполосувала кігтями його тіло, на дрібні клаптики. Не було ні крику, ні крові, - бій відбувався у мертвій астральній тишині.

      В Храмі Воїнів тіло принца Атлантиди здригнулося, і він розплющив очі. Він отямився якимось розгубленим, і до смішного ображеним. Обережно почав вибиратися з застилаючої пелени астрала, поступово сприймати навколишній світ і повільно привикати до нього. Його серце шалено билось в грудях, а перед очима спалахували феєрверки вогників. Тигриця, в дальньому кутку, теж отямилася, і нервово забила хвостом по килиму.

      - Тепер я знову в своєму тілі, і в здоровому глузді, - подумав я. - Ти знаєш, Алусю, сьогодні ми ще легко відбилися, вдруге може не пощастити. Треба припиняти ці астральні вояжі.

      Тигриця схвально рикнула. Взагалі могла й відповісти, телепатично. Але, мабуть, була ображена на мене.

      Я сів на край ліжка, навпроти відчиненого вікна. Ніч була ясною та прохолодною, а повітря здавалося солодкуватим, з присмаком запеченого хліба. Тиша, мов маска, приховувала під собою різноманітне життя Атлантиди. Я вже знав, що заснути цієї ночі мені більше не прийдеться. Вставши з ліжка, і невпевнено кульгаючи, я підійшов до вікна. Від удару «дворогого» спина боліла та пульсувала.

      Далекі вогні міста розфарбували лінію обрію у вузьку золотисту смужку. Там, де зійшла Венера, слабо горіли помаранчевим світлом вершини гір. Я знову відчув поділ своєї сутності. Цього разу якесь дивне почуття, що прийшло з далекого дитинства, помножило сумніви, які мене роздирали.

      - Що ж мені робити, Алусю? – прошепотів я. - Іди до мене, поговоримо, мені потрібна ця розмова, вона мені дуже потрібна. Повір, скучно тобі не буде.

      Тигриця з цікавістю підвела голову, потім підняла своє могутнє тіло і попрямувала до мене. Вона йшла повільною ходою, з лінивою грацією господині цього світу. Її рухи мене завжди заворожували. Тигриця просто плавно перетікала з однієї позиції до іншої. Вона підійшла до мене і важко привалилася до ніг, мало не збивши мене. Я опустився на одне коліно і міцно обійняв її.