8

8

Ніч після битви опустилася на кам’яний виступ повільно й урочисто. Шторм нарешті відступав, уходячи далі на схід, у бік Небесного Розлому. Вітер перетворився з лютої люті на низький, утомлений стогін. Блискавки спалахували вже десь далеко, ледь освітлюючи обрій. Дев’ять місяців прорвалися крізь розриви в хмарах і залили все навколо холодним, чистим сріблясто-блакитним світлом. Сніг, що вкривав каміння, іскрився, наче був усипаний мільйонами крихітних зірок.

Целестіан лежав на боці, важко й уривчасто дихаючи. Біль у боці вже не був гострим, роздираючим, але все ще залишався глибоким і ниючим. Селенарія не відходила від нього ні на мить. Вона повністю накрила сина своїм великим, теплим крилом, притиснувшись до нього всім тілом. Її цілюща ці текла безперервним, м’яким, але неймовірно потужним потоком. Теплою, люблячою енергією, яка проникала глибоко в розірвані тканини, зупиняла запалення, зрощувала м’язи й поступово відновлювала пошкоджену луску.

— Дихай повільно й глибоко, мій маленький воїне… — шепотіла вона голосом, що все ще тремтів від пережитого жаху. — Не намагайся рухатися. Нехай ці робить свою роботу. Я тут. Я завжди буду поруч.

Целестіан відчував кожне її слово. Тепла енергія матері обволікала рану, немов ніжний шовк, втихомирюючи вогонь агонії. Даньтянь поступово заспокоювався, а срібляста ці, яка раніше вирувала хаотично, тепер слухняно підкорялася цілющому наміру Селенарії. Целестіан відчував, як його дух міцнішає, проходячи крізь це перше випробування вогнем і болем.

Поки мати лікувала його, Астралон розповідав тихим, низьким голосом про свої перші битви. Він говорив про те, як важливо зберігати холодний розум навіть у запалі найпалкішої люті, і про те, як ці може стати не просто силою, а прямим продовженням волі дракона. Селенарія іноді додавала м’які слова про те, що справжня сила народжується не лише в бою, а й у любові та в бажанні захистити тих, хто тобі дорогий.

Целестіан слухав надзвичайно уважно. Кожне слово батьків глибоко западало йому в душу. Сьогодні він уперше побачив справжню ціну світу за хмарами. Світ був неймовірно прекрасним, але водночас жорстоким, небезпечним і безжальним. І щоб жити в ньому, недостатньо було просто народитися талановитим. Потрібно бути готовим битися.

Коли рана майже повністю затягнулася, а сили почали повільно повертатися до тіла, Целестіан тихо сказав, дивлячись на дев’ять місяців, що яскраво сяяли вгорі:

— Я більше не хочу бути тим, кого всі захищають. Я хочу стати тим, хто зможе захистити вас. І весь наш клан.

Астралон поклав велику лапу на голову сина.

— Тоді відзавтра ми почнемо тренуватися по-справжньому. Жорсткіше. Глибше. Але пам’ятай: сила без мудрості веде до загибелі. А мудрість приходить лише через досвід та роздуми.

Селенарія лагідно торкнулася його лоба своїм:

— І через серце. Ніколи не забувай, заради чого ти стаєш сильнішим.

Вони ще довго лежали на кам’яному виступі під світлом дев’яти місяців. Шторм пішов остаточно. У повітрі повисла дивовижна, майже священна тиша. Целестіан відчував, як усередині нього народжується щось нове, тверде і надзвичайно важливе.

Бажання стати сильнішим.

Коли вони нарешті піднялися в повітря, щоб повернутися додому, ніч уже повністю запанувала у своїх правах. Дев’ять місяців сіяли особливо яскраво й урочисто, заливаючи безкрає море хмар холодним сріблясто-блакитним світлом. Повітря після шторму стало кришталево чистим, із легким солодкуватим присмаком зоряної ці, який завжди з’являвся після сильних небесних бурь. Сніжинки повільно кружляли в повітрі, наче святкуючи їхню перемогу.

Целестіан летів між батьком і матір’ю. Кожен рух крилами все ще відгукувався тупим болем у боці, але рана вже майже повністю затягнулася завдяки неустанній турботі Селенарії. На місці глибокого розриву тепер виднівся довгий, тонкий сріблястий шрам. Перший справжній бойовий шрам у його житті. Він злегка пульсував, нагадуючи про кожну мить битви.

Селенарія летіла праворуч, практично притискаючись до нього крилом. Вона продовжувала передавати йому м’які хвилі цілющої ці, не дозволяючи втомі повністю оволодіти сином. Її очі були червоними від пережитої напруги, але в них світилася безмежна любов і гордість.

Астралон летів ліворуч, величний і спокійний, як і завжди. Хоча на його тілі теж залишилися сліди бою, він тримався так, ніби нічого особливого не сталося. Його присутність дарувала відчуття абсолютної надійності.

Вони летіли мовчки. Тільки шум крил та рідкісні пориви вітру порушували тишу. Целестіан дивився вперед, на знайомі обриси вершини Священної Гори, що велично піднімалася над морем хмар. На тлі нічного неба вона здавалася гігантським нефритом, укритим срібним покривалом.

Коли вони повернулися до священного гнізда, сили остаточно залишили Целестіана. Він безсило опустився на м’яку підстилку в самому центрі їхньої оселі й заплющив очі. Тіло гуло, м’язи крил тремтіли, а даньтянь повільно й утомлено обертав залишки енергії.

Астралон прийняв людську подобу, високий, статний воїн із довгим білосніжним волоссям, і сів поруч, поклавши велику сильну долоню на голову сина.

— Сьогодні ти зробив величезний крок, Целестіане, — тихо сказав він. — Ти побачив красу світу. Ти відчув його небезпеку. І ти зробив вибір. Битися, а не ховатися. Це і є початок шляху справжнього Білого Дракона.

Целестіан подивився на батька, потім на матір.

— Я зрозумів одну важливу річ сьогодні… Світ за хмарами не просто великий. Він живий. Він випробовує кожного, хто наважується спуститися нижче. І якщо я хочу колись по-справжньому захистити нашу гору, нашу родину… я маю ставати сильнішим. Набагато сильнішим.

Селенарія ніжно торкнулася носом його лоба.

— Ти й так уже сильніший, ніж був уранці. Але так… шлях буде довгим. Ми будемо поруч. Ми будемо вчити тебе. І колись ти сам станеш тим, на кого з надією дивитимуться інші.