5

5

Захід сонця на Священній Горі був особливо величним. Дев’ять сонць поступово опускалися за горизонт, фарбуючи небо в глибокі відтінки пурпуру, золота й темно-фіолетового. Хмари внизу здавалися морем розплавленого металу, а вершини далеких гір виблискували, наче вкриті рідким вогнем. Навіть повітря в цю годину ставало особливим. Густішим, солодкуватим і насиченим, ніби сама природа прощалася з днем, що минав.

Целестіан лежав на самому краї гнізда, витягнувши шию й поклавши голову на передні лапи. Його тіло все ще злегка гуло після тривалого тренування. М’язи крил приємно нили, луска на грудях і спині була теплою від напруги, а всередині даньтяня ці повільно оберталася, наче спокійний сріблястий вихор. Він не спав, просто спостерігав за заходом сонця і розмірковував.

Поруч тихо лежала Селенарія. Її велике крило м’яко прикривало сина, передаючи рівне, заспокійливе тепло. Вона мовчала, просто була поруч, як і завжди в такі хвилини. Ця присутність була для Целестіана найнадійнішою опорою у світі.

За деякий час до них приєднався Астралон. Він приземлився майже безшумно, склав крила і сів поруч у людській подобі. Довго вони просто мовчали втрьох, дивлячись, як останні промені сонця згасають за обрієм, а на небі починають займатися перші з дев’яти місяців.

— Твоє завдання сьогодні, не просто вражати цілі, — перервав тишу Астралон, створюючи навколо кілька слабких сфер ці, що почали повільно й хаотично кружляти. — Ти маєш навчитися відчувати їхній рух, не дивлячись. Торкнися кожної сфери крилом чи хвостом, не збиваючи їх зі шляху й не втрачаючи рівноваги. Рухайся плавно. Відчувай подих ці навколо себе.

Целестіан зосередився. Ця вправа виявилася складнішою, ніж він очікував. Сфери рухалися непередбачувано, вітер постійно змінював напрямок, а тіло після денного навчання було втомленим. Кілька разів він схибив, іноді рухався надто різко й збивав сферу, іноді, навпаки діяв занадто повільно.

Але він не здавався.

З кожною новою спробою його рухи ставали дедалі граційнішими. Він почав відчувати не лише власну енергію, а й коливання ці навколо сфер. Поступово він навчився передбачати їхні траєкторії. До кінця вправи він уже міг торкатися майже всіх сфер, майже не порушуючи їхнього плавного польоту.

Коли тренування скінчилося, Целестіан важко дихав, але в його очах палав справжній вогонь задоволення. Селенарія підійшла і ніжно торкнулася його лоба своїм.

— Я пишаюся тобою, — прошепотіла вона. — Ти не просто сильний. Ти прагнеш розуміти.

Астралон теж підійшов ближче й поклав велику долоню на голову сина.

— Завтра буде ще складніше. Але ти впораєшся. Я вірю в тебе.

Целестіан мовчки кивнув. Він був вкрай виснажений, але всередині нього росло щось нове. Тиха, проте незламна впевненість у собі та у своєму обраному шляху.

Лежачи пізніше в гнізді під холодним світлом дев’яти місяців, він засинав із відчуттям, що небо стає йому дедалі ближчим.

Ніч опустилася на Священну Гору м’яко й велично. Девять місяців сяяли особливо яскраво, заливаючи все навколо холодним сріблясто-блакитним світлом. Сніг іскрився, наче був усипаний мільйонами крихітних зірок, а повітря стало ще густішим і чистішим, ніж удень. Кожен подих тепер приносив не лише силу, а й глибоке відчуття спокою та єдності з усім сущим.

Целестіан лежав у гнізді, але сон не йшов до нього. Тіло втомилося, м’язи приємно нили, проте розум був ясним і збудженим. Він усе ще відчував рух ці всередині себе. Тепер вона текла рівніше, впевненіше, наче річка, яка нарешті знайшла своє русло. Іноді він навмисно спрямовував увагу на даньтянь і відчував, як там повільно пульсує тепла срібляста куля енергії.

Поруч тихо дихала Селенарія. Її велике крило все ще прикривало сина, створюючи відчуття абсолютного захисту. Целестіан повернув голову й подивився на матір. У місячному світлі її луска переливалася м’яким сріблом, а очі були напівзаплющені, але він знав, що вона не спить, просто відпочиває і спостерігає за ним.

— Ти все ще думаєш про сьогоднішнє тренування? — тихо запитала вона, не розплющуючи очей.

— Так… — чесно відповів Целестіан. — Коли я торкався сфер, іноді здавалося, що ці сама підказує мені, куди рухатися. Але іноді вона зникала, і я схибив.

Селенарія розплющила очі й лагідно подивилася на сина.

— Це тому, що ти ще вчишся довіряти не лише собі, а й навколишньому світу. Ці, це не тільки твоя внутрішня сила. Це дихання всього сущого. Коли ти навчишся відчувати це дихання як своє власне, ти більше ніколи не схибиш.

Астралон, який сидів неподалік у людській подобі, підвівся і підійшов до них. Його білосніжне волосся в місячному світлі здавалося витканим із самого сяйва небес.

— Завтра ми вирушимо до Дихання Небес, — промовив він.

Целестіан відчув миттєвий приплив збудження. Він уже чув від старійшин згадки про Дихання Небес. Священне місце високо в горах, куди допускали далеко не всіх молодих драконів.

— А можна… я спробую полетіти туди сам? — обережно запитав він.

Астралон і Селенарія переглянулися. У їхніх поглядах була і гордість, і легка тривога.

— Можна, — відповів батько після невеликої паузи. — Але ми летітимемо поруч. Якщо відчуєш, що сили закінчуються, одразу кажи. Гордість, це добре, але дурна гординя вбиває навіть найталановитіших.

Целестіан кивнув. Він уже починав розуміти різницю між справжньою силою та марним тщеслав’ям.

Решту ночі вони провели в тихих розмовах. Астралон розповідав синові давні легенди клану, про перших Білих Драконів, які колись парили над дев’ятьма небесами, про великі битви минулих епох, про ціну, яку доводиться платити за істинну силу. Селенарія іноді доповнювала розповіді, додаючи мудрості та м’якості.

Целестіан слухав дуже уважно. Кожне слово батьків глибоко западало йому в душу. Він відчував, як усередині нього повільно формується щось важливе. Не просто сила, а розуміння свого місця в цьому величезному світі.