Пролог

Пролог

Стоячи на самій вершині гори, чий гострий шпиль, звужуючись ледь не до розмірів наконечника списа, впивався, здавалося, у саме піднебіння, юнак із настільки прекрасним ликом, що його легко можна було прийняти за бога чи небесного ангела, насолоджувався несамовитими потоками повітря. Вітер, мов жива стихія, омивав його струнке, міцне тіло, натягуючи шкіру й перевіряючи волю на міцність. Було просто неймовірним, що цей юний сміливець, перебуваючи на піку одного з найвищих кам'яних велетнів королівства, досі не був скинутий у прірву розлюченими повітряними течіями, що з диким ревом кружляли навколо.

Його могло зірвати вниз, до далекого підніжжя, що губилося щонайменше в тисячі метрів під ковдрою хмар, які повільно пропливали під ногами. А проте, скільки вже каменів у десятки, а то й у сотні разів важчих за юнака, вітер зривав зі скель і кидав донизу, мов невагомий пух. Там, розбиваючись на міріади осколків, вони перетворювалися на дрібний пил, що сірим саваном вкривав густі лісові масиви, які тулилися до підніжжя гір.

«Божевілець!» — саме так назвав би юнака будь-хто, кому випало б побачити його у цьому смертельно небезпечному місці. І, можливо, цей випадковий свідок мав би рацію. Адже жодна людина при здоровому глузді, яка цінує власне життя та безпеку, нізащо не наважилася б зійти на цю неприступну вершину.

Однак, якщо цей юнак і був божевільним, то ким тоді були всі інші?..

Так-так, він був не один. На гірських хребтах, що розкинулися навколо королівства на багато тисяч кілометрів, на найвищих піках стояли ще вісім юнаків та одна дівчина. І всі вони, немов зв'язані невидимою ниткою, абсолютно синхронно повторювали одні й ті самі рухи.

То плавно, то різко й неймовірно стрімко руки юнака, як і руки решти цих так званих «безумців», розходилися в сторони, розсікаючи повітря. Потім вони злітали вгору або опускалися донизу, щоб у наступну мить спрямуватися назустріч одна одній і з'єднати долоні перед грудьми. Щойно долоні торкалися, пальці починали свій химерний танець: вони перепліталися, згиналися та випрямлялися з математичною точністю.

Залежно від положення долонь і того, як саме завмирали пальці, у самому просторі народжувалися таємничі знаки, руни та ієрогліфи. Так створювалися ті приховані елементи, яким мудрий учитель навчав своїх послідовників. Той, хто був далеким від бойових мистецтв і тонкощів роботи з енергіями, ніколи б не повірив, що зараз, серед хмар і крижаного вітру, за допомогою чистої волі створюється щось величне й приголомшливе. Та й як повірити в те, чого не здатне осягнути око і що не вміє сприйняти розум?

Адже лише одиницям обдарованих було даровано право не просто відчувати й бачити енергії стихій, а й приборкувати їх, спрямовуючи відповідно до власних знань і сил. О, якби звичайні «сліпці» могли зараз прозріти! Вони впали б ниць перед тими, хто відкрив би їм красу, доступну лише справжнім майстрам!

Вони побачили б на власні очі, як первісні енергії цього світу, набуваючи матеріальної форми, яскравим світлом заповнюють створені в повітрі печатки. Або, як їх ще називали, формації. Без цих особливих умінь, без того рідкісного дару, яким наділяють боги свої найкращі творіння, усі ці складні рухи залишилися б лише марною гімнастикою. Просто фізичним відтворенням форм, якими можна лише милуватися, не маючи змоги вдихнути в них життя.

Проте ці печатки створювалися не заради краси й не для розваги натовпу. Кожна з них мала своє призначення, свою сувору функцію та мету. Зараз на кону стояло дещо значно могутніше: творився неймовірний за своєю силою Масив.

Відкинувши всі зайві думки й намагаючись забути про все земне, другий учень повністю розчинився в процесі. Щоб змусити печатку підкоритися, треба було виконати кожен рух бездоганно, без найменшої помилки чи вади. І хоча він уже досяг неймовірних висот майстерності, ризикувати він не мав права. Він не міг підвести вчителя, не міг підвести братів та сестру. І найголовніше — він не міг зрадити самого себе.

Незважаючи на колосальну складність Масиву, вони не мали права на невдачу. Адже ціна поразки була занадто високою…

У світі бойових мистецтв кожному, хто ступав на цей тернистий шлях, були потрібні роки, а декому й цілі десятиліття виснажливих тренувань, щоб хоча б наблизитися до розуміння природи стихій. Термін навчання у кожного був свій, усе залежало як від іскри таланту, так і від сталевої волі того, хто наважився кинути виклик власним межам.

І ті, хто зараз непохитно стояв на вершинах зовнішнього кільця гір королівства Глейпнір, по праву вважалися не просто майстрами, а справжніми геніями. У їхньому жорстокому світі визнання не дарували за походження — його виривали в бою та підтверджували щоденним подоланням неможливого. А якщо тебе вже нарекли генієм, то про жодну поразку чи слабкість не могло бути й мови.

Однак, якими б безмежними не здавалися сили цих дев’яти юнаків та дівчини, для створення настільки колосального Масиву їхньої особистої енергії було б замало. Але це не викликало страху в серцях десяти учнів Школи «Першого Білого Дракона». Їхнім завданням було стати досконалими інструментами. Виткати візерунок печаток з ювелірною точністю. Про все інше мав подбати їхній Учитель.

Другий учень, карбуючи кожен крок у пам’яті, знову й знову повторював подумки послідовність ритуалу. Спочатку потрібно було змішати внутрішню енергію, накопичену в ядрі, з бурхливим потоком зовнішньої сили, що пронизувала все навколо. І з цим завданням вихованці Білого Дракона впоралися блискуче. Одночасно пальці десяти майстрів сплелися у складному візерунку, утворюючи руну Злиття. Повітря навколо них почало гудіти, коли дві протилежні сили почали перетворюватися на єдиний, підвладний їм потік.

І саме в цей момент пролунав він…

Жахливе ревіння звіра, від якого здригнувся навіть непохитний гірський масив Глейпніра, розірвало простір, немов криваве попередження. Це був звук, що нагадував: ціна будь-якої помилки — смерть. У цьому громоподібному рику не було людяності, лише смертний вирок кожному, хто осмілиться встати на шляху його господаря. Це був голос монстра, чию лють не зміг би вгамувати ніхто на всій Атлантиді.