***

Ранкові промені сонця намагалися пробитися крізь густі верхівки дерев. У повітрі відчувалася прохолодна, яка бадьорила тих, хто стояв у підніжжя гори. 

- Ми вдячні, що ти провела нас на поверхню, - обірвав тишу Радим. 

- І не тільки за це, а й за світ який нам показала, - втрутився Демид.

- Певно я повинна вибачитися, вам довелося понервувати. Але перш за все я вам вдячна за допомогу, - Веда вперше подякував своїм друзям особисто. 

- Якщо чесно, я не уявляла на скільки це небезпечно. І добре, що Амід зайняв місце свого батька бо Нізам нас не відпустив би. 

- До речі, що тепер буде з ним? 

- Нізам на довго затримається у в'язниці. 

- Там йому буде краще. Керувати світом - це не для нього, -  не втримався Демид, - Я хотів спитати, ти навідуватимеш нас, наш світ? 

- Звісно, ми ще не раз побачимося. - після паузи Веда продовжила, - вам час повертатися, певно ваші рідні місця собі не знаходять, шукаючи вас. 

Попрощавшись зі своїми друзями, Веда дивилася як вони повертаються додому. Вона знала, що обов'язково зустрінеться з ними, не дарма пообіцяла. Але в душі оселився сум від того, що вони пішли. 

Хоч Демид, Теса і Радим вже зникли з поля зору, Веда ще трохи затрималася, щоб насолодитися вранішнім промінням. Її завжди зачаровувало сонце, яке протягом дня рухалося по небу і ховалося за горизонт, забираючи з собою світло, що дарувало протягом дня. І насувалася темрява, тиха й спокійна з маленькими ліхтарями угорі.