***

- Куди ми прямуємо? - не витримавши, спитала Теса, - я гадала ти покажеш нам місто, замок і розкаже історію свого світу. 

- Я також хотіла розпочати з архітектури, але зрозуміла, що місто ви хоч трохи та й бачили. А ось за його межами ще не були, якщо не враховувати тей шлях яким ви сюди потрапили. Отже, трохи терпіння і скоро ви все побачите. Я хочу показати вам дещо надзвичайне. 

- Те, що ми зараз тут, спілкуємося з мешканкою підземного світу, хіба це не надзвичайно? 

- Погоджуюся, певно це вже щось неймовірне, але ви не бачили цього, - Веда підняла руку, показуючи кудись уперед. Всі простежити за рукою, в мить стало тихо від побаченого. 

Безмежний просторий океан. Хвилі якого заворожували й відволікали від поганих думок. Відблиски сонця мерехтіли на поверхні води. Здавалося птахи, які кружляли над водою у пошуках їжі, майже не помічали величі океану. Блакитна гладь притягувала погляди спостерігачів. 

Певний час всі четверо стояли не промовивши ні слова. Насолоджувалися спокоєм, вперше за стільки днів. 

- Навіть не знаю чи варто щось говорити, все й так зрозуміло, - нарешті промовив Демид, - я ніколи й моря не бачив, а тут Світовий океан просто переді мною. Відчуваю солонуватий присмак, чую як хвилі вдаряються об скелі. 

- Я рада, що знову змогла вас здивувати, та це ще не все. 

Веда пішла далі вниз по стежці. Троє друзів направились слідом. Вони обійшли невеликі скелі й опинилися на містку. Вода тут була спокійніша та й птахів було менше. 

- Люблю тут ховатися від людей. - Веда скинула взуття, сіла на місток і опустила ноги у воду, - спробуйте, вам сподобається. 

Опустивши ноги у воду, Демид видихнув з полегшенням. 

- Навіть тепер, перебуваючи тут під землею, разом з жителями цього світу, все ще не можу повірити у те, що в нас вийшло підтвердити легенду, яку ще в дитинстві мені розповідала мама. Тобто я вірив, що у нас все вийде, але... 

- Але сумніви таки були, - продовжив Радим. 

- Воно було того варте. 

- Невже це ти говориш? - Демид був здивований словами Теси. 

- Як ти казав ми ризикували, тому у мене були сумніви, але тепер, коли все сталося саме так, я рада, що ми тут опинилися. Бо такої неймовірної краси ще не бачила. 

Сьогодні Веда могла дозволити собі довше поніжитися на сонці й милуватися океаном. Вперше за довгий час вона не ховалася від людей, а насолоджувалася спілкуванням з ними. Ця пригода щось у ній змінила. Зараз Веда дивиться на них зовсім не жаліючи, що показала їм свій світ, адже бачить вдячність у їх очах. Вона мимо волі посміхнулася. 

- Як би не хотілося залишати це місце та я хочу показати вам ще дещо. 

Вже майже біля самого міста Демид раптом зупинився. 

- Щось трапилося? - Стурбовано спитала Веда. 

-  Ні, все добре, - злегка посміхнувся Демид, - просто цікаво на поверхні зараз день чи ніч? І взагалі у вас є годинник, календарь? 

- Саме про це я хотіла розповісти далі. І показати годинник яким користуємося.

- То куди ми прямуємо зараз? - спитав Радим? 

- У бібліотеку. 

Дерев'яні двері були відчинені, Амід наказав не зачиняти їх повністю, адже тепер йому немає чого боятися. Тож Веда не чекала дозволу щоб увійти. 

Троє гостей із захопленням роздивлялися картини на стінах, розміри яких вражали. Веда дістала ключ і відчинила двері в бібліотеку. 

- Стільки книг я зроду не бачила, - Теса зупинилася біля одного зі стелажі, який був вищий за неї у декілька разів і повністю заставлений книгами, - одинадцять, дванадцять, тринадцять. Тринадцять стелажів. Ви уявляєте. Щоб дібратися до верхніх потрібна драбина. 

- Ось вона біля третього стелажа. 

Веда зачекала поки Демид, Теса і Радим все роздивляться, адже розуміла, що їм цікава будь яка дрібничка. 

Кожен із трьох гостей приділяв увагу тому, що було цікаво саме йому. Теса дерлася по драбині вгору, щоб роздивитися книги зверху, Радим вже тримав у руках якийсь механізм, намагаючись зрозуміти, що це таке, Демид у свою чергу підійшов до якоїсь карти, що лежала розгорнута на столі. 

- Що це таке? - У Радима вже закінчилися варіанти того що б це могло бути, - певно просто куб? 

- Це для заточування олівців. Дивись, - Веда взяла куб у руки, - ось так, - вона підняла одну з граней куба, взяла олівець і вставила в отвір. Почувся тихий звук. За мить витягнула підточений олівець. - Ось і все. 

- А як витягнути залишки? 

- Знизу відкривається ще одна грань, звідти випадає стружка. 

- Що ж ти хотіла нам показати? - Нарешті спитав Демид. 

- Йдіть за мною, - Веда пішла вперед до самого першого стелажа і зникла за ним. Всі троє попрямували за нею. Як виявилося, у бібліотеці є ще одна кімната, що була захована за книгами, бо відразу її не помітно.