Глава 6

Підземне сонце світило як завжди яскраво, зігріваючи все довкола. Кожен листочок тягнувся до нього, так відразу і не скажеш, що це глибоко під землею. 

Ліс жив своїм життям. Вітер колихав верхівки напрочуд високих дерев, по гілках яких бігали маленькі мешканці цього лісу, лякаючись, відразу ховалися. Пташки щебетали, насолоджуючись вільним польотом.
Дивлячись на все це, Веді хотілося випурхнути з мотузки, якою були зв'язані її руки і полетіти звідси, якнайшвидше,  до замку і сказати Амідові, що вона впоралася із завданням. Але це були лише її роздуми. Натомість зараз її і тих хто був з нею ведуть, мов в’язнів, тією самою стежкою якою вона тікала від Терона. 

Веда бачила як Демид і його друзі задивлялися на все, що їх оточувало, вони навіть не пручалися коли їх зв’язували. Для них це все нове і неймовірне. Теса взагалі не могла повірити, що життя під землею існує і зараз вона серед цього всього. Ще вчора вони вірили, що це всього лиш легенда, а сьогодні бачать все на власні очі.

Попереду всіх вели Терона, він щось бурмотів собі під ніс, та ніхто не звертав на нього уваги. Раптом він повернуся до Веди.

- Догралася, тепер отримаєш, - з посмішкою сказав Терон.

- Якщо я не помиляюся, не тільки мене ведуть зв’язану, - відповіла Веда, та щось насторожило її у погляді Терона. Він не раз погрожував і говорив гірші речі, але тепер був занадто самовпевнений. Вже вкотре повторював одне й те саме. Веда придушила у собі тривогу, зараз у неї є більш вагомі причини для турботи – це троє ні в чому не винуватих заручників, яких сама сюди привела. Вона повинна щось придумати, адже грубе порушення комусь говорити про існування Агарду, а тим паче запрошувати.  

- Ти віриш у те, що зараз бачиш? Даремно я тобі не вірив, - Радим крутив головою у всебіч аби нічого не випустити з погляду, - звичайно не хотілося би бути зв'язаним, коли робиш такі відкриття. 

- Це не надовго. Я впевнений, що Веда все пояснить, і нас відпустять. - Демид скоріше намагайся заспокоїти себе ніж Радима. Він був впевнений, що Веда говорить правду, але щось не давало йому спокою. Зрештою він там, де хотів бути понад усе, тому насолоджувався цією можливістю, навіть зв'язаний.

У своїх роздумах Веда не помітила як вони вже наближалися до мосту, який вів через бурхливу річку. Йти всім разом було небезпечно, бо цим мостом користувалося не одне покоління підземних мешканців, тож вирішили рухатися по-черзі.

- Всі слухають мене уважно, - звернувся командир, - будемо йти один за одним. Першим підеш ти, - він показав на  Терона, - потім один за другим наші нові знайомі, потім Веда, останнім піду я. Всім все зрозуміло?

- Так, - в один голос відповіли охоронці.

Першим пішов Терон якого повели двоє спостерігачів, один попереду, другий позаду. Потім Радим, за ним пішла Теса зі своїм наглядачем, слідом пішов Демид. Всі йшли якомога обережніше, адже міст погойдувався. Настала черга Веди, вона ніколи не боялася йти по цьому мосту, тож сміливо зробила перший крок за охоронцем який вів її. Майже дійшовши до кінця, Веда зрозуміла, що щось не так. Міст стрімко почав розгойдуватися і скрипіти. Роззирнувшись, вона побачила як мотузка, яка тримала цей міст не оди десяток років, почала обриватися.

- Геть з мосту він зараз обірветься, - Веда крикнула так голосно як тільки могла.

Останнім йшов командир. Він вже був на мосту, і треба було бігти аби не полетіти донизу. 

- Тримайте мотузку, - крикнув  Терон.

Двоє охоронців схопили мотузку і тримали щосили. Веда і наглядач який йшов за нею почали бігти, командир зробив те саме. Мотузка майже обірвалася, охоронці вже не могли втримати її, і на останніх секундах командир стрибнув і покотився по землі. Міст полетів у річку.

- Ці мотузки давно слід  замінити, - ледь дихаючи, обурився командир.

- Як ми повернемося додому? – викрикнув Радим.

- Хай тебе це не турбує. Такої можливості не буде, хіба Веда не говорила, що люди звідси не повертаються, - спокійно відповів Терон.

- Все буде добре, це не єдиний шлях який веде до гори, або ми побудуємо новий міст і відправимо вас додому.

Слова Терона не на жарт занепокоїли Демида. Веда дійсно не говорила цього. Хіба вона була впевнена, що переконає всіх у своїй правоті. 

Всі перевели подих і почали рухатися далі. Йти залишалося недовго. Вони майже піднялися на пагорб з якого можна роздивитися все те, що описувала Веда у своїй розповіді. Радим і досі обертався до мосту, не вірячи, що дороги назад немає. 

Теса перша зупинилася від захвату. Попереду зеленіла і переливалася велика галявина. Траву розколихував вітер, і вона робила хвилі, немов би море. За степом виднівся сад, його широтам не було меж. Там, напевно, були найрізноманітніші фрукти. Та найбільше здивувала велич замку. 

Це була велетенська будівля позаду оточена скелями. Неприступна фортеця, з великими скляними вікнами, шпилями і колонами. Справа від нього стояла арка прорубана у скелі. По ній вгору вилися сходи, підвісні мости які з’єднували двері. Саме місто Агард розкинулося по обидва боки від замку. 

Раптом один із наглядачів, який йшов попереду зупинився, вдивляючись у бік замку. Він дещо помітив і відразу повідомив командиру. Всі хто йшли позаду не відразу зрозуміли, що щось сталося.