Веда бігла не озираючись. На горизонті виднілися перші будинки, віддалік до Веди долинав гомін жителів. На окраїні містечка вона сповільнила ходу щоб перевести подих і не привертати зайвої уваги, зараз вона і так відрізнялася своїм зовнішнім виглядом.
Зазвичай, коли Веда виходила на поверхню, вигляд у неї був інший. Вона робила все щоб не відрізнятися від місцевих, на той випадок, якщо хтось все ж зверне на неї увагу. Але на щастя такого ніколи не було. Вона завжди була обережною.
Веді подобалося спостерігати за цими людьми. Особливо за дітьми, як вони безтурботно бігають, грають, сміються. І відразу згадувала своє дитинство - важке і зовсім не безтурботне. Батько Веди зник ще коли вона була маленькою, вона його навіть не пам’ятала тільки з розповідей матері. Певно тому й не довіряла, та й зараз не довіряє людям. А мама весь час хворіла, тож Веда із самого дитинства допомагала їй. Часу на ігри з однолітками майже не залишалося.
Веді було чотирнадцять, коли померла її мама. Вона сама себе виховувала. До тепер Веда не може спокійно згадувати про маму, вона її дуже любила, і ніколи не звинувачувала у тому, що їй так швидко довелося подорослішати.
Веда вирішила зупинитися і заспокоїтися. Йти до свого звичного сховку, не хотіла, адже підозрювала, що Терон знає про це місце, і з легкістю її там зможе знайти. Тож вона вирішила йти у людне місце, якщо він її там помітить, то хоча б не нападе зненацька. Тож Веда попрямувала у центр цього містечка яке потроху оживало. Вона знала всі вулички і закутки, тож довго блукати їй не довелося.
Дорогою вона планувала, що їй робити далі, як заплутати Терона і виграти для себе ще трохи часу. У всіх цих роздумах Веда не помітила як привернула увагу парубка. Відчувши на собі погляд, вона стривожено повернулась, і побачила того самого хлопця за яким не раз сама спостерігала, а тепер все навпаки, він дивиться на неї не зводячи очей.
- Ось і не привернула увагу, - Веда вже збиралася йти, та внутрішнє відчуття безпеки, яке з’явилося за такий довгий період, затримало її на місці.