***

Амід міряв кроками кімнату. Всидіти на місці не виходило, був занадто схвильований почутим. Тепер треба діяти миттєво, не втрачаючи часу, бо змінити хід подій на свою користь випадає не часто. 

Поки Амід чекав на свою помічницею Веду, міркував, що слід робити далі. Думки роїлися у нього в голові. Кожне з його рішень було ризиковим але потрібно діяти негайно. Від думок його відволік стукіт у двері. 

- Викликали? - Веда чекала поки Амід запропонує їй увійти. 

- Так, заходь. Мені потрібна твоя допомога. - Він одразу перейшов до головного, - справа дуже важлива, тому дослухай до кінця. 

Амід сприймав Веду як свого друга, а не помічницю. Розповідав все що його турбувало і слухав поради які вона йому пропонувала. Навіть зараз у скрутному становищі він звернувся до Веди, бо знав, що зможе на неї розраховувати, адже вона ніколи не сумнівалася у його діях. У такому відношенню до помічників Амід не бачив нічого поганого, адже батько також спілкувався зі своїми радниками як з близькими людьми, та Нізам вважав, що неприпустимо підпускати прислугу до себе так близько. 

- Ви знаєте, що можете довірити мені будь-яку справу. 

Амід вкотре переконався, що не помилився щодо Веди. Тому без вагань розповів те про що дізнався після розмови з таємничим гостем.

Спочатку Веда не знала як реагувати на почуте, але потім зрозуміла, що він не впорається самотужки. 

- Занадто ризикована справа. Треба ретельно до неї підготуватися. Адже розвиток подій може бути непередбачуваним.

- Я більше нікому не можу довіряти. Тому, нажаль, ти маєш покладатися тільки на себе.

Вийшовши з кімнати Аміда, Веда почала складати план подальших своїх дій. Часу було обмаль, тому у деяких ситуаціях доведеться імпровізувати. Відмовитися вона не могла та й не хотіла, бо була відданою помічницею. 

Веда сама собі повторювала бути спокійною і просто виконувати доручення. Якщо вона буде занадто емоційною чи стурбованою це може викликати певні підозри. Тож видихнувши, вона попрямувала до головної будівлі, де знаходилася бібліотека. 

Тими вулицями Веда ходила кожен день, та тільки зараз вони здавалися їй нескінченно довгими, звивистими. 

Пройшовши повз охорону, зробила вигляд, що хоче пошукати якусь книгу аби не задавали зайвих запитань. Тим паче вона частий гість у бібліотеці. Тож охоронці пропустили її без зайвих питань.

Веда увійшла у високу, простору кімнату. Де від самої підлоги і до стелі рядами на дерев'яних полицях виставлені книги. Біля однієї з полиць знаходилася драбина, щоб дістатися верхніх рядів. Трохи далі за полицями по обидва боки біля високих вікон були розставлені столи зі стільцями. Там можна було почитати, або просто побути на самоті роздивляючись неймовірні краєвиди, й ніхто не заважав своїми питаннями. А найцікавіше, що тут могло бути це таємні двері про які майже ніхто не знав. Неймовірно великих розмірів картина володаря Солона, який був одягнений у білу мантію, а в руках тримав Рубін. Тільки от на каблучці, що була у нього на пальці був невеликий отвір. Немов би чогось не вистачало. 

Веда знала чого саме не вистачає на картині, тому відразу направился до дверей. Милуватися цим чудовим місцем часу не було. Вона зняла свою підвіску і приклала до отвору в каблучці, свій ключ. Двері почали свій рух у бік. Веда без вагань зробила крок у темряву.