Легенда

Жив був гігант, що діставав руками до хмар. Висічений з каменю гір. Спостерігав він за містами. Міг сидіти в полі чи на схилі і просто дивитися, як бігають люди, як ганяють худобу. Рік за роком, як розростаються їхні міста, як стає більше людей, як вони зайняті, як проводять свята й зими. Обростало його тіло корінням і мохом, заливало його дощами і запорошувало піском, що утворювався навколо схил, що зростався гігант із землею. І тільки очі його рухались зі скреготом. Повільно, слідкуючи за тими, хто проходив повз.

Проходили десятиліття, віки, коли гігант підіймався. Падало з нього каміння, виривались дерева з корінням, сипалась земля і йшов він, що здригалася земля, що залишав він сліди величезні. Затоптані ставали поля, знищенні дороги. А він йшов, збурюючи хмари, затуляючи сонце, що люди кричали і розбігалися в боки. Змінював він русла річок, дивився на села й міста. Ішов. Допоки не знаходив нове місце, куди сідав та знову завмирав на століття.

Йшли віки один за одним. Ширилась мова про гіганта. Приїздили люди на конях, аби подивитись на нього, приходили своїми ногами. А він спостерігав.

Намагалися говорити із ним королі, вчені, а гігант лиш погляд відводив. Хотіли вони його сили, хотіли влади, хотіли чого завгодно. І пропонували золото... Що він сам забажає. Хоч міста, хоч землі, хоч королівства. Та ніхто з них не знав ще хоч якогось гіганта, з яким можна було подружитись.

Всі ці люди маленькі, бігають наче мурашки, сваряться одне з одним, воюють, збирають врожай, святкують постійно. Та ніхто з них не зроблений з каменю.

Чіпав гігант пам'ятники і статуї в надії, що вони можуть бути живими, та всі вони кришились і розсипались в руках.

Йшов гігант від королів, змінював землі. Сідав біля річок широких, гір високих, коло морів та океанів. З'явилось на ньому два джерела, що текли з очей. Нецікаво стало спостерігати за людьми. Як вони бігають разом. Як тримаються за руки, як одружуються, як створюють сім'ї, старіють, вмирають. Всі вони були однакові, хоч і говорили по-різному та одягалися в різне.

Роки йшли, сніги падали, танули, все навколо зеленіло, червоніло і знову по колу.

Піднявся гігант одного дня й почав бити гору високу. Що земля здригалася кожного разу. Летіло каміння, пил, пісок. Падали з висоти дерева, кущі та інші рослини.

Розкопав він долонями гору внизу, зробив дві заглибини на висоті шиї. І почав формувати голову, тіло, руки та ноги з каменю.

Летіла порода униз день за днем, місяцем, роком. Декада пройшла, коли гігант висік з гори такого самого, як і він. Величезного, кам'яного та неживого. Й заструменіли ріки в нього з очей дужче. Нерушима була ця статуя величезна. Торкалися хмари її голови, омивало море її ноги. Та ані душі, ані руху, ані звуку ця статуя не подавала.

Й так заболіло в грудях у гіганта, що пішов він до міста великого, до людей, що ходили разом. І з криком звірячим почав їх давити. Будинки, стіни, мури – все він ламав. Навіть замки товсті.

Почали стріляти в нього з гармат, запускали каміння горюче. Закривався велетень руками та свирепів тільки більше. Нищів він людей, будівлі їхні. Вбивав королів, наступав на посильних, здував гармати, повертав людству все те каміння, яким вони кидали у нього.

Одне місто, інше, села, ріки, поля. Країна, наступна.

Намагалося людство втекти, побороти, зламати, убити. Та зустрічало лиш смерть.

Ходив так гігант, залишаючи по собі руїни і кров. Не святкували більше люди свята, не бігали поряд разом, не одружувалися, не старіли. Тихо стало усюди.

Не зустрічав гігант більше королів та вчених, не зустрічав більше тварин. Не росло на ньому більше дерев, не налітала на нього більше земля. Тільки каміння сипалось від ядер постійних. Тільки руки й ноги стали пошарпані, побиті від руйнувань. Став його камінь чорний від крові. Стала його порода крихкою.

Одного дня вибухнула земля під ним. Піднявся пил, каміння. Динаміт розірвав ногу, що не міг гігант більше ходити. Впав він на землю, рознісши гуркіт страшний. Розчавив рукою людей, що раділи своїй перемозі. Озирнувся та зупинився. Не повз він більше нікуди, не йшов, не руйнував. А сів, обійнявши коліна, та похилив голову, що текли ріки з очей.

Знову стало людству спокійно. Знову ніхто їх не нищив, не руйнував цілі міста.

Йшли роки, декади, коли знайшло людство статую ту, яку робив гігант. Впізнали вони руки, ноги, тіло і голову, які покрили дерева, ліани, трава.

Захотіли люди знищити її, боючись, що це той самий гігант, що це інший, який так само почне лютувати. Обклали вони динамітом всю гору, підірвали. Розлетілось каміння, піднялась хмара з пилу, піску. З гуркотом впала статуя в воду, що піднялись хвилі високі. Розпливлась глина зі статуї, що її стало зовсім не видно. Зраділи люди, почали святкувати.

Та пройшла осінь, зима. Й розвергся лід товстий. Піднялась рука кам'яна з моря. Встав гігант, озирнувся. Побачив місце з якого був висічений руками чиїмись. Подивився на себе, на мул, на хмари сірі та кучеряві. І пішов до землі, до полів, до дерев чудернацьких.

Прийшов він до села якогось пустого, до міста, з якого одразу почали стріляти. Завив гігант, що гори здригнулись, руками закрився. Глянув на створінь маленьких, злих і переляканих. Та пішов якнайдалі від них.

Оминав гігант великі міста, обходив села, поля. Не хотів він зустрічатись з людьми, які постійно кричали, тікали. Не хотів, аби по ньому знову стріляли.

Здригалась земля від його кроку важкого. Затуляв гігант сонце, збурював хмари. Ходив роками по землям всюди однаковим. По рівнинах, по горах, перетинав моря та океани. Ніколи він не зупинявся і всюди шукав. Шукав того, хто висік його, хто зробив руками своїми великими.

Йшли декади, століття. Мінялись епохи. Обросли плечі гіганта деревами, позеленіли його руки і груди від рослин усіляких. Проливались над ним дощі рясні, замерзала його земля серед снігів, висихала в пустелях. Втомилась його душа. Опустилися плечі. Сам він ходив світом усім. Не бачив жодних слідів таких самих великих, не чув гуркоту, не чув крику. Не бачив когось, хто затулював сонце так само, як він.