Бригада швидкої допомоги на автодорогах заступила на чергування.
- Лео, тобі налити чашечку кави? - запитала гарненька мулатка медсестра Ліз.
- Так, будь ласка, тільки без цукру - відповів лікар і шеф бригади пухкий гладкий блондин з веселими блакитними очима.
- І мені, Ліззі, мабуть, налий - не відриваючись від телевізора з футболом сказав молодий стрункий мачо Гаррі - мед брат.
Ліз налила всім кави і запанувала тиша. Для стороннього спостерігача. Тому що насправді едеміто-команда швидкої допомоги інтенсивно спілкувалася.
- Хоча б нам не дістався цей Джонатан - думала Ліз. - Все його цікавить, всюди лізе. Воно тобі треба, ти водій, сиди, кермо тримай і все.
- У мене така підозра, що йому приємно розглядати рани, кров, шматки м'яса, змішані з запчастинами - подумав Гаррі.
- Не зовсім - подумав Лео. Я сканував його. Він сам, свідомо, так не вважає. Це глибинна підсвідома патологія. Потрібно буде його трошки полікувати, як буде час. При деякому збігу обставин ця тяга може штовхнути його і на убивство.
- А я Стіва люблю - приїхав, голову на кермо - і готово, баю-бай, роби, що хочеш! - подумала Ліз.
- Так, але і водій з нього той ще, у будь-який момент може "баю-бай" зробити при ста милях на годину - засміявся Лео.
- На пенсію йому давно пора, так чи бачиш, не витурити його, все йому мало - подумав Гаррі.
Тут пролунав сигнал виклику для бригади, і диспетчер повідомив Лео адресу і короткий опис події. Всі троє одяглися і вийшли до автомобіля з червоним хрестом на боці. Водій був новий, незнайомий. Низенький чорнявий менеджер представив його бригаді, і машина помчала по вечірньому місту. Лео дістав свій мобільний телефон, не простий, а едемо-телефон, і просто повертів його в руках. Він у нього нічого не говорив, він у нього подумав та ж саме - адреса аварії і короткий опис ситуації.
- Що там, Лео? - запитала Ліз.
- Родина - батько, мати, дитина двох років, район моста Лінкольна.
- Ой, так там зараз багато люду товчеться! - подумала Ліз.
- Ні, не просто коло мосту, трошки осторонь.
- От би що-небудь пристойне сьогодні попалось! - подумала Ліз.
- Ага, а то минулий раз парочка бабусь, а в позаминулий - неписьменний алкаш.
- Так, бригада, увага! - подумав Лео. Згадаємо нашу заповідь. "Тільки мертві, тільки абсолютно мертві, котрих земна медицина не в змозі оживити".
Ліз і Гаррі повторили заповідь за Лео.
- "Ми пам'ятаємо, що будь-яке наше бажання незаконно легалізувати ще одного едеміта ляже смертним гріхом на душу Марини Стеценко-Бартон, нашої прародительки". Ліз і Гаррі знову повторили.
Машина круто повернула і зупинилася. Бригада, прихопивши свої валізки, швидко залишила машину. Тим часом інша машина з номерами пансіонату для собак розвозила своїх клієнтів по будинках хазяїнів. Це по документах. Та й хто б дивився ті документи? Як говорив незабутній Шарик: "Лапи і хвіст - от мої документи!" З п’яток різноманітних псин чинно лежали у своїх клітках. Чистенькі, нагодовані, з ледачими думками про цукрову кісточку і знайому даму в тічці. Але, природно, це були не такі вже прості собачки. Це був матеріал для підміни загиблого на едеміта. Підміну робили найчастіше в машині, по дорозі назад, але іноді і на місці аварії, якщо не заважали зіваки та поліція.
Сьогодні улов був непоганий. При першому ж погляді на місце аварії, Лео зрозумів, що ніч буде вдалою. Автомобіль був дорогим, останньої марки, і це вже добре. Жінка була жива, а чоловік мертвий на всі сто відсотків. Дитина у своєму крісельці теж не подавала ознак життя. Спробуємо його пореанімувати!
- Що, хлопець готовий? - запитав знайомий поліцейський.
- Схоже, але спробуємо поборотися - відповів Лео. Ви ж знаєте, комісар, сучасна медицина багато на що здатна. А сам подумав, що добре, що шия зламана акуратно, без відкритих ран.
- А ще на більше здатні ви, доктор. Ви ж просто чарівник! Пам'ятаю, я якось вам з-під машини ну зовсім готового мерця витяг, а ви його привезли живого.
- Багато ти, брате помічаєш, потрібно тобі трошки пам'ять підчистити, коли час вибереться - подумав Лео, мовчки розпочавши роботу. Бригада теж зайнялася своєю справою.
Жінка була поза небезпекою, а дитина дуже погана. Лео прикладав усі можливі зусилля. Розідране, безпомічне, закривавлене тільце пручалося спробам повернути його до життя. Але от все саме необхідне зроблено і дитина задихала.
- Все, поїхали - скомандував Лео водію. Тільки вкрай обережно і м'яко!
Машина рушила, а на сусідній вулиці паралельним курсом рушив фургончик із собаками.
- Починаємо підміну - подумав Лео.
Ліз зосередилася і пильно подивилася водію в потилицю. Машина зупинилася, акуратно припаркувавшись на пустельному узбіччі біля парку. Водій тихо схилився на кермо. Ліз поклала йому руку на голову і знову зосередилася на кілька секунд. Справа зроблена, водій не буде пам'ятати про цю зупинку. Гаррі відразу швидко й акуратно зняв одяг із загиблого і відкрив дверцята машини, в яку беззвучно заскочили всі п'ять собак. Лео і Гаррі винесли труп чоловіка і завантажили його в собачий фургончик, у спеціально замаскований відсік під підлогою.
Собаки тим часом уляглися на ноші, обійнялися, закрили очка, і стали обпливати, як воскові фігурки перед каміном. Кілька хвилин на носилках лежала купа, що здригалася, незрозуміло чого - шерсть, хвости, вуха, зуби, але незабаром усе це потонуло в пульсуючій туші, з якої почало поступово формуватися тіло, просто одне людське тіло без особливої подібності на загиблого, із приблизними, розпливчастими рисами обличчя. Гаррі і Ліз тим часом займалися малям і його мамою, а Лео керував перетворенням. Піт виступив у нього на чолі, це дуже складний процес - перетворювати не себе, а іншого едеміта. Але ось безформна маса на ношах стала вже трохи нагадувати загиблого. Гаррі спритно натягнув на нове тіло плавки і джинси загиблого.