XVIII

Світло місячного затемнення, яке поступово охоплювало нічне небо, стало настільки яскравим, що Сонхва відчула, як її серце б’ється в унісон з ним. Вона стояла перед місячним лотосом, її руки тримали частину її сутності, готову віддати його, аби зцілити Хьонсона. Темні хмари розсіювалися, і магія, що наповнювала храм, була майже незбагненна. Сонхва відчула, як її життєва сила поступово виходить із тіла, поглинаючи всі її сили, усі спогади, залишаючи лише порожнечу.

Лотос почав розцвітати. Його пелюстки, сріблясті, майже прозорі, стали сяяти все яскравіше, мовби невидимі промені сонця проникали через нічний простір. Світло квітки осяяло темряву, наповнюючи храм благодаттю. Сонхва відчула, як її сила витікає, і разом із нею поступово йшла і її пам'ять. Віддаляючись від реальності, вона не могла більше згадати, чому стоїть тут, перед квіткою. Все ставало незрозумілим і туманним.

Тим часом Хьонсон, після страшного болю, що пережив, відчув, як його рана зцілюється. Своїм здивованим поглядом він шукав її, і ось вона, Сонхва, стояла перед ним, неймовірно красива, але її очі були порожні. Він відчув, як його серце стискається від страху, коли побачив, що вона більше не була тією ж самою Сонхвою, яку він любив. Все, що залишилося — це вона, але чужа, з виглядом, що не несе ні пам'яті, ні любові.

Він піднявся, наближаючись до неї, його рука тремтіла, коли він хотів доторкнутися до її обличчя.

— Сонхво... — його голос був зламаний. — Ти… ти не пам’ятаєш?

Сонхва підняла очі, але в її погляді не було того знайомого світла, яке він так любив. В її очах було лише безмежне питання, як у людини, яка потрапила в чужий світ.

— Ви… ви хто? — відповіла вона голосом, який звучав незнайомо для нього.

Це було більше, ніж просто розчарування. Це була глибока порожнеча, яка розділяла їх, як безодня. Вона більше не пам’ятала його ім'я, не відчувала того зв’язку, який був між ними, не пам’ятала їхніх розмов, поцілунків, обіцянок.

— Я... я був... — Хьонсон затих, не знаючи, що сказати. У його серці було розбиття, якого він не міг витримати. Він не знав, як пояснити, що сталося, чому вона стала такою, чому його кохання більше не відгукується в її серці.

Тим часом лотос, розцвітаючи повністю, відпустив останнє сяйво. І в цей момент Сонхва відчула, як її власна сутність слабшає, як її любов і пам'ять тануть, немов сніг під теплим світлом. Тіло залишалося живим, але серце її було порожнім. Вона була інша.

Хьонсон з великим болем подивився на неї, розуміючи, що його кохана, його Сонхва, тепер чужа йому. І в той же момент він зрозумів, що вони ніколи не будуть разом так, як були раніше. Все, що залишилося — це тільки руїни їхнього кохання.

Він повернувся, не в змозі витримати більше. Кожен його крок віддаляв його від того, що вони мали. В його серці залишалася порожнеча, і він не знав, чи зможе коли-небудь заповнити її знову.

А Сонхва стояла, розгублена, втратила всі спогади і почуття. Її серце було чужим, і хоча її тіло залишалося живим, душа більше не знаходила зв’язку з цією людиною, яка стояла поруч. Вона дивилася на нього, але не могла згадати, чому цей чоловік був таким важливим для неї.

Легенда збувалася, і це стало їхньою жорстокою реальністю.

Хьонсон йшов, не озираючись, але його серце розривалося від болю. Він не міг зрозуміти, що сталося. Як можна було втратити все так швидко? Як можна було залишити людину, яку любиш, і яка була всім для тебе, без жодної надії на повернення?

Він дійшов до виходу з храму, де його чекала нічна тиша. Місячне світло тепер було повним і ясним, без будь-яких перешкод. Все виглядало так, ніби цей момент був підготовлений самою долею — вона, ця таємнича і страшна сила, забрала у нього все, що він мав.

Хьонсон присів на камінь, без сил, без емоцій. Він відчував, що більше не має права на відчай, але серце все одно продовжувало стукати в ритмі невидимого болю.

З храму до нього підходила Сонхва, але її кроки звучали віддалено, як ехо з іншого світу. Вона наближалася, але його душа вже була порожньою. Він навіть не намагався знову звертатися до неї. Що ще можна сказати людині, яка вже не пам’ятає твого імені?

Сонхва стояла на порозі храму, і хоч вона не пам’ятала його, її серце все ж знаходило деяку приховану тугу. Вона відчувала себе спустошеною, наче втратила частину себе. Вона не могла пояснити це, але відчувала, що щось важливе зникло.

— Я… повинна йти, — сказав вона тихо, озираючись навколо.

Хьонсон підняв голову, але в його погляді не було того вогню, який колись виблискував від любові. Тепер його очі були порожніми, безжиттєвими, немов відображення безнадії.

— Так, — відповів він. — Ти повинна.

Він піднявся з місця і, не обертаючись, почав відходити від неї. Вона стояла, дивлячись на нього з сумом, але не могла зрозуміти, чому її серце болить, коли вона просто не пам'ятає, чому вони були так близькими.

Кожен їхній крок здавався все більш віддаленим, наче весь світ відпадав від їхнього зв’язку. Сонхва відчула холод, який пройшов через її тіло, і знала, що цей шлях був для них обох кінцем. Вони вже не могли бути разом так, як були раніше. Легенда, що принесла їм безсмертну любов, тепер лишила їх із розбитими душами.

Вона повільно обернулася до храму, і її погляд затримався на лотосі, який, наче символ всього, що сталося, розцвів у повному сяйві, віддзеркалюючи їхні кохання і втрати. Місячний лотос, що приніс їм щастя, також став причиною їхнього розставання. Вона відчула, як тягар жертви відпадає від її плечей, але разом з ним залишає порожнечу.

Сонхва, хоч і з серцем, що розривалося, продовжила шлях назад, а Хьонсон залишився на місці, де їхня історія розпочалася і де її кінець вже настала.