IV

Сонхва тихо ступала коридорами палацу, минаючи охоронців, які навіть не звертали на неї уваги. Її серце калатало: вона вперше наважилася ввійти до королівської бібліотеки. Від дитинства її вабили стародавні легенди, та в палаці це було неприпустимою розкішшю для танцівниці. Але сьогодні вона вирішила ризикнути.

Коли двері важко зачинилися за нею, Сонхва завмерла, вдихнувши аромат старих книг і чорнила. Величезні стелажі здіймалися до самої стелі, наповнені книгами і сувоями. Їй здавалося, ніби вона потрапила в інший світ — спокійний, мудрий і вічний.

Вона обережно провела пальцями по спині однієї з книг, витягаючи її з полиці. Це був старий том із ілюстраціями, присвячений легендам про лотоси.

— "Місячний лотос…" — прошепотіла вона, читаючи заголовок.

— Ви цікавитеся легендами?

Сонхва здригнулася, почувши голос, і різко обернулася. Перед нею стояв Хьонсон. Його карі очі м’яко блищали, а на губах грала ледь помітна усмішка. Він тримав у руках сувій, але його увага була цілком зосереджена на ній.

— Я… я лише хотіла подивитися, — збентежено відповіла Сонхва, ховаючи книгу за спиною. Її щоки миттєво запалали, а серце почало битися ще швидше.

— Ви нічого поганого не робите, — сказав Хьонсон, його голос був спокійним і заспокійливим. — Знання доступні всім, хто їх шукає.

Сонхва не могла відірвати очей від нього. Він виглядав інакше, ніж того дня на святкуванні. Тепер він був ближче, і його уважний погляд здавався їй ще теплішим.

— Ви теж цікавитеся легендами? — нарешті запитала вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Так, особливо тими, які розповідають про наші традиції, природу і людську душу, — відповів він, роблячи крок ближче. — "Місячний лотос" — одна з моїх улюблених. Ви її знаєте?

Сонхва кивнула, стискаючи книгу в руках.
— Моя стара служниця розповідала мені про нього. Вона казала, що лотос приносить великий дар, але водночас вимагає великої жертви.

Хьонсон усміхнувся.
— Ваша служниця має рацію. У легендах часто приховані істини про життя. Іноді ми прагнемо чогось так сильно, що не замислюємося про ціну.

Їхні очі зустрілися, і Сонхва відчула, як її серце стискається. У його погляді було щось більше, ніж просто цікавість. Це був щирий інтерес, який вона рідко бачила у людей, що її оточували.

— Ви читаєте? — раптом запитав він.

Сонхва завагалася, але потім чесно відповіла:
— Трохи. Я навчилася у свого батька, ще коли була дитиною. Але в палаці… це не дуже вітається.

— Це несправедливо, — тихо сказав він. — Кожна людина має право на знання.

Сонхва опустила очі, відчуваючи сором і водночас вдячність за його слова. Вона не знала, що сказати, але Хьонсон, здається, зрозумів її без слів.

— Якщо хочете, я можу показати вам кілька цікавих книг, — запропонував він. — Тут є чимало легенд, які можуть вас зацікавити.

— Ви б зробили це для мене? — здивовано запитала Сонхва, її голос звучав м’яко, як подих.

— Із задоволенням, — відповів він, усміхаючись.

Ця розмова, їхні спільні думки та інтереси залишили Сонхву розгубленою, але щасливою. Вперше в житті вона відчула, що її хтось розуміє. І хоча вона ще соромилася своїх почуттів до Хьонсона, ця випадкова зустріч запалила в її серці промінь надії, якого вона не могла ігнорувати.

Сонхва, все ще вагаючись, стискала книгу в руках. Її серце калатало, і вона боялася, що Хьонсон почує це.

— Яким чином ви вперше дізналися про місячний лотос? — нарешті запитала вона, намагаючись перевести увагу на нього.

Хьонсон усміхнувся, схиливши голову.
— Мій наставник колись розповів мені про нього. Він казав, що лотос розквітає раз на сто років, і той, хто знайде його, може отримати виконання найзаповітнішого бажання. Але є й умова — без жертви цього бажання не отримати.

Сонхва замислилася над його словами. Вона дивилася на книгу в своїх руках, ніби там був ключ до таємниці.

— Чому такі речі завжди мають свою ціну? — запитала вона, не відриваючи очей від сторінок.

Хьонсон дивився на неї, його погляд був м’яким і трохи задумливим.
— Можливо, тому, що все, що має цінність, вимагає від нас зусиль. У цьому є баланс.

Сонхва підняла голову, їхні очі знову зустрілися.
— Ви вірите в це? У легенди?

Хьонсон зробив крок ближче, опускаючи сувій на столик поруч.
— Я вірю, що в кожній легенді є частинка правди. Іноді ці правди говорять нам більше про нас самих, ніж про світ навколо. А ви?

Вона злегка посміхнулася, відчуваючи тепло його слів.
— Я завжди вірила, що легенди — це більше, ніж просто історії. Вони… немов приховані відповіді.

— Ви дуже спостережлива, — похвалив її Хьонсон, і в його голосі звучала щира повага. — Не кожен бачить у легендах щось більше, ніж забаву.

Сонхва зніяковіло опустила очі, але її душу зігріли його слова. Вона раптом відчула себе не просто танцівницею, а кимось значущим.

— Здається, я знайшов книгу, яка може вас зацікавити, — сказав Хьонсон, дістаючи зі стелажа невеликий том. Він простягнув його Сонхві.

Вона обережно взяла книгу, її пальці ненароком торкнулися його руки, і вона відчула, як тепло розлилося по всьому тілу.
— Дякую, — прошепотіла вона, трохи хрипким голосом.

— Тут описано багато старовинних історій про природу та людські почуття. Я думаю, ви знайдете в ній щось близьке для себе, — сказав він із легким усміхом.

Сонхва кивнула, притискаючи книгу до грудей. Вона не знала, чи буде у неї можливість знову поговорити з ним, але цей момент, ця розмова залишили незабутній слід у її серці.

— Ви дуже відважна, Сонхво, — раптом сказав Хьонсон.

Вона здивовано поглянула на нього.
— Чому ви так думаєте?

— Бо ви не боїтеся шукати відповіді там, де більшість навіть не наважується дивитися, — відповів він, і в його голосі було більше, ніж просто комплімент.

Ці слова знову змусили її серце забитися швидше. Вона хотіла щось відповісти, але двері бібліотеки раптом відчинилися, і Сонхва залишалася стояти на місці, відчуваючи, як її серце все ще тріпоче від зустрічі з Хьонсоном. Вона поглянула на книгу в руках, але думки були занадто зайняті тим, що сталося між ними. Її розум розривався між радістю від розмови і хвилюванням від того, що відчувала. Це було більше, ніж просто цікавість до книг чи легенд. Це була зустріч, яка розбудила її від довгого сну.