I

Сонхва, придворна танцівниця, стояла у центрі величезної зали королівського палацу. Її постава була витонченою, мов лебідь, а погляд — мрійливим і зосередженим водночас. Вона була втіленням краси і грації: молода дівчина із сяючою шкірою, довгим чорним волоссям, зібраним у складну зачіску, прикрашену перлинними шпильками. Її темні очі нагадували спокійне нічне небо, в них світилися допитливість і приховані бажання.

На ній була танцювальна сукня, яка підкреслювала її тендітну фігуру. Ханбок із рожевої тканини, тонкої, мов крило метелика, переливався у світлі численних ліхтарів, що освітлювали залу. Широкі рукави ніжно спадали, залишаючи за нею легкий шлейф, а багатошарові спідниці розліталися, мов пелюстки квітки, з кожним рухом. По краях тканини були вишиті візерунки у формі лотосів — символу чистоти і краси, які, здавалося, оживали, коли вона танцювала.

Велична мелодія лунала з королівського ансамблю. Сонхва почала свій танець, її рухи були плавними, але сповненими внутрішньої сили. Кожен крок, кожен жест її рук, здавалося, розповідав історію, яку лише вона могла зрозуміти до кінця. Гості дивилися на неї із захопленням, але Сонхва не помічала їхніх поглядів. Її думки були далеко від цього залу — у мріях про свободу, про життя за межами палацу, де вона могла б знайти своє справжнє покликання.

Після виступу Сонхва повернулася до своєї кімнати у глибині палацу. Це була невелика, але акуратна кімната, що слугувала їй одночасно спальнею і місцем для підготовки до виступів. Стеля була низькою, з дерев'яними балками, вкритими різьбленням у формі хмар і птахів. Стіни були прикрашені тонкими паперовими ширмами, на яких розквітали малюнки лотосів і журавлів.

У кутку стояла її танцювальна скриня, в якій зберігалися барвисті ханбоки, шовкові пояси і прикраси. На низькому столику, накритому вишитою тканиною, лежала невелика купка старих книжок і сувоїв. Її єдина розкіш — кілька текстів, які вона потайки збирала, коли вдавалося позичити їх у придворних учених.

Сонхва підійшла до маленького вікна, за яким виднілися сади палацу, зрошені світлом місяця. Вона сіла на коліна, обіпершись об підвіконня, і подивилася в нічне небо. Її думки понеслися далеко за межі палацу.

Вона мріяла не про розкіш, не про високе становище і не про безтурботне життя. У її серці завжди жила одна мрія — знайти справжнє кохання. Не прихильність короля, не визнання придворних, а щось значно глибше. Вона прагнула того, що ніколи не бачила у світі, який її оточував, — взаємності, душевної близькості, любові, яка б була чистою і непідвладною інтригам палацу.

Сонхва знала, що її бажання майже неможливе. У придворних танцівниць не було права на кохання. Їх цінували за красу, грацію і талант, але до їхніх почуттів нікому не було діла. Проте дівчина вірила: десь у світі існує людина, яка зможе зрозуміти її серце і дати їй те, про що вона мріяла все життя.

Її рука несвідомо потягнулася до сувою, який служниця Пансу залишила на її столику. Це був текст про легенду місячного лотоса. Сонхва відкрила його і почала читати. Слова про квітку, що розквітає раз на сто років і дарує справжнє кохання, запали їй у душу.

"Може, ця легенда — знак?" — подумала вона. Її мрії про кохання і свободу здавалися такими далекими, але в ту мить, у світлі місяця, вони набули нового сенсу. Вона відчула, що її доля зміниться, і що місячний лотос може стати ключем до здійснення її найпотаємніших бажань.

"Квітка, що розквітає лише раз на сто років, дарує щастя і кохання, але ціна завжди велика. Лише ті, чия душа чиста, можуть доторкнутися до її магії, але вони мають бути готові втратити найдорожче."

Ці слова відлунювали в її думках, немов тихий шепіт. Сонхва уявляла себе поруч із тією квіткою, під світлом місяця, у момент, коли вона розквітає. Її серце завмирало від цієї думки. Що означало бути "готовою втратити найдорожче"? І що саме було для неї найдорожчим?

Її думки звернулися до власного життя. Вона була придворною танцівницею з дитинства, навчену служити королю та гостям двору своєю красою й грацією. Її життя завжди було обмежене стінами палацу, а її голос — заглушений вимогами і правилами придворного життя. З дитинства вона мріяла про свободу, але тепер її мрії стали більш визначеними.

Сонхва прагнула кохання. Вона хотіла зустріти людину, яка б бачила її не лише як танцівницю, а як особистість із мріями, думками і почуттями. Людину, яка б чула її без слів, розуміла її навіть тоді, коли вона мовчала. Але чи було це можливо? Чи могла вона вірити у те, що легенда стане реальністю?

Вона пригадала слова служниці Пансу:
— Легенда про місячний лотос ніколи не була простою казкою. Це історія про випробування і вибір. Тільки серце, яке справді готове до любові, може знайти шлях до лотоса.

Сонхва відчула, як її серце стискається. Чи була вона готова? Чи зможе вона пожертвувати чимось важливим заради справжнього кохання? Чи взагалі можливо було знайти людину, гідну такого почуття?

Її роздуми перервала тиша, яка обійняла кімнату. Здавалося, весь світ завмер, слухаючи її думки. Вона підняла очі до місяця, який тепер висів високо в небі. Його світло освітлювало не тільки її обличчя, але й її серце.

— Якщо легенда правдива, — прошепотіла вона, — тоді я повинна знайти цей лотос. Якщо кохання справжнє, я готова ризикнути всім.

Її голос зник у тиші ночі, але її рішення вже змінило все. Сонхва зрозуміла, що більше не буде лише споглядачкою свого життя. Легенда про місячний лотос дала їй нову мету. А з нею прийшла й віра в те, що її мрії — це не лише марні сподівання.