Глава 32

Вранці Таннарі прокинувся похмурий, як зимове небо за вікном. Голова боліла, а в душі вили вовки. Аніка спала поруч, згорнувшись клубочком спиною до нього. Він зауважив на ній подряпини, що ще не зниклі, і сліди крові на простирадлі. Він став відновлювати в пам'яті події минулого дня і ночі, намагаючись зрозуміти від чого йому так погано. І згадавши минулу ніч, був готовий прирізати себе самого. Він потягнувся до спини Аніки, але доторкнутися не наважився. Сів на ліжку і опустив ноги на підлогу.

- Що я накоїв, - прошепотів він з жахом, побачивши сліди крові у себе на руках.

Він завдав болю тієї, яка довірилася йому всією душею і тілом. Порушив свою обіцянку - ніколи не завдавати болю. А вона мирно спала поруч з ним, своїм мучителем, і не намагалася втекти. Та й куди бігти? Вона повністю залежала від нього, не маючи жодного вибору. Вовки в душі не тільки вили, а ще й почали її гризти, сковуючи вагою провини.

Таннарі встав з ліжка і обійшов навколо. Опустившись на коліна на підлогу з боку Аніки, він поклав руки на ліжко, а голову на руки, і чекав її пробудження.

Ледве Аніка відкрила очі, то зустрілася з винуватим поглядом блакитних очей Таннарі.

- Пробач мені, - почула вона замість доброго ранку. - Я остання тварюка. Намагаючись заглушити вином свій біль, я завдав болю тобі. Чи можу заслужити чимось прощення?

Аніка мовчки дивилася на нього, кутаючись у ковдру.

- Знаю, я не заслуговую пробачення.

Він опустив голову на руки, не витримавши її погляду.

- Я зроблю все, що ти захочеш, - продовжив говорити він. - Тільки накажи. Покарай мене... я зроблю все. Аніко, пробач мені.

Вислухавши його, вона простягнула до нього руку і схопила за волосся. Стисла боляче і потягнула на себе. Він покірно лежав, чекаючи вироку.

- Якщо ти відчуваєш біль, - промовила вона, - то я повинна розділити його з тобою. Якщо ти любиш, то і я буду любити. Якщо ти помреш - і я помру за тобою.

Таннарі підняв голову і подивився на неї. Аніка м'яко посміхалася, погладжуючи його густе чорне волосся.

- Аніко, ти мій дарунок богів, - прошепотів він, цілуючи її пальчики. - Моя господиня Лисиця. Без тебе я б уже давно загинув. А я з тобою так обійшовся... Вибач...

Аніка відкинула ковдру і жестом поманила до себе. Таннарі забрався до неї, а вона влаштувалася зручніше у нього під боком, насолоджуючись теплом коханого. Вона поклала долоні на його щоки, а він закрив очі, не сміючи нічого робити у відповідь, навіть обійняти.

- Накричи на мене, хочеш - побий, - сказав він, не відкриваючи очей. - Тільки не мовчи.

Вона легенько вп'ялася нігтями йому в щоки, а він завмер в очікуванні покарання.

 - Як я можу тебе бити, - почув він її, - коли я люблю тебе? І ти такий прекрасний, мій Вовк, що ні посмію псувати таку красу. Ти стільки щастя мені подарував, що ця ніч меркна на його тлі.

Вона прибрала руки з його щік і обхопила за шию. Вона як і раніше кохала його, лише в душі все ж залишився деякий відбиток від завданого ним болю. Він вчинив стосовно неї те, чого весь цей час боялася - застосував свою силу, змусивши робити те, чого вона не хотіла. Але причина тому душевна рана, і вона намагалася зрозуміти його. Із цим потрібно впоратися, щоб далі жити щасливо.

Таннарі обережно обійняв її, поклавши руки на спину, і відчув під пальцями залишені подряпини, і вовки вгризлися в душу з більшою силою. Хоча вона і намагалася робити вигляд, що не гніватися на нього, але він бачив, що вона не забула пережитий біль.

Коли Аніка стала вдягатися, він підійшов ззаду і оглянув спину. Обережно доторкнувся до слідів свого безумства і не міг повірити, що так вчинив з її ніжною шкірою. Від цієї думки у самого серце стислося до болю. Але ж про весь завданий біль вона мовчала.

- Вибач, - прошепотів він, цілуючи в плече. – Мені так шкода, моя лисичко.

- До завтра заживе, - байдуже відповіла Аніка, не обертаючись до нього.

У тому, що заживе, вони не сумнівалися. Така їхня звіряча природа. Але якби вони були звичайними людьми, то ці рани затягувалися не один день, а то і шрами залишилися. Цю різницю їм вкладали в голови з дитинства, щоб не забували, що означає бути людьми. Але якби він був звичайною людиною, то не зробив би такого. «Або все ж міг зробити?» - питав він сам себе. Але найбільше він побоювався, що вона знову буде боятися його. Так само, як коли дізнавшись, що він Вовк.

За сніданком Кіара помітила, що Аніка зовсім невесела, а Таннарі мовчазний, як ніколи. Її надчуття підказувало, що щось сталося. Коли всі розійшлися, вона не втрималася від розпитування.

- Аніко, я бачу, що з тобою щось не так. У вас все добре? - підійшовши до дівчини, запитала вона.

- Все добре, - дівчина слабо посміхнулася. - Просто радіти нічому.

Але, схоже, її слова не переконали матір.

- Не бреши мені, - радо промовила Кіара. - Я ж бачу більше, ніж треба. І у вас з моїм сином щось не ладиться, так?

Аніка забула, що Кіару не можна обманювати, але розповідати все їй не хотіла.

- Перепрошую, - вона винувато опустила очі. - Але ви ж не можете все життя нас опікати. Ми повинні навчитися справлятися з нашими проблемами самі.

- Згодна, - змирившись, Кіара не стала наполягати, бачачи, що та не налаштована ділитися з нею. - Але якщо щось серйозне, я з радістю допоможу. Поки можу. Хотілося б передати тобі всі свої знання, які зможу.

Кіара прекрасно розуміла, що дівчинка хоче бути незалежною від неї, що сама вона не вічна. І їхні прагнення до самостійності в прийнятті рішень цілком природно. Вона продовжила займатися справами по кухні, але занепокоєння її не покидало. Тепер, коли не стало Тасмін, Аніка стала їй ближче, як друга дочка. І якщо син хоч якось образив її, вона не могла залишатися осторонь.

Кіара виловила Таннарі, щоб поговорити без свідків. Він рубав дрова неподалік від будинку.

- Працюєш? - запитала мати, підійшовши до нього.