Глава 27

Аніка-лисиця помчала до маєтку полями. Ховаючись по чагарниках, прокралася до оборонної стіни маєтку, де майже не було охорони загарбників, та піднялася по ній. Опинившись нагорі, вона сховалася і оглянула маєток.

Все навколо якщо не спалено, то розграбовано. Будинок майже згорів вщент. Вціліли лише кам'яні стіни першого поверху і димоходи. Подекуди залишився стояти дерев'яний каркас чорним обгорілим кістяком. Перед будинком з північного боку стояли дві залізні клітки, і поруч зібралися галаслива юрба. Усі присутні були чужинцями. Аніка-лисиця напружила слух і почула їхні розмови.

- Ви все оглянув? - запитав чоловік у дорогому вбранні, явно головний у них.

- Так господарю. Ми обшукали все, більше нікого не знайшли, - відповів йому чоловік в легких обладунках. - Ці в клітці, а інші напевно мертві.

- У них був син, - уточнив пан. - Вночі він був тут. Не знайшли?

- Ні, пане. Мабуть згорів.

- З чого ти це взяв?

- Жінка зізналася, що в будинку залишалася його дружина. Мабуть, він за нею пішов, - пояснив воїн.

- А тіла?

- Так які тіла після такого вогню, господарю. А вони були на верхньому поверсі. Там і попелу не залишилося, - скрушно похитав головою воїн.

- Гаразд, - відмахнувся пан. - Підготуйте все для завтрашньої страти цих породжень тьми.

- Слухаю, господарю.

Аніка-лисиця злякано притиснула вуха при слові «страта», і блиснула зеленим вогнем в очах. Вона метнулася далі по стіні, щоб краще роздивитися, хто сидить в клітинах. І виявила в них Кіару і Данвара. Кожен з них сидів у окремій клітці - голі, як після перетворення. Данвар лежав на підлозі своєї клітки і не ворушився, а Кіара, плачучи, кудись тяглася через решітку. Вона була вся зранена, з розпатланим волоссям. У ній майже неможливо було впізнати ту прекрасну жінку, з якою Аніка познайомилася. Лиса підвелася, виглядаючи з-за стіни, щоб розгледіти, куди ж вона тягнутися. І побачила, що поруч з клітинами лежало ще одне оголене тіло.

З лисячих очей покотилися сльози, коли вона усвідомила, що це Тасмін. Вона тихо заскиглила від болю, що перехопив подих. Скоріш за все, дівчина мертва. В районі серця виднілася рана, а обезкровлене обличчя дивилося в небо скляними очима. Хоча вона вже давно навчилася перевтілюватися, але фактично була ще дитиною. Її сили не порівняти з дорослими. Однак вона нарівні з ними кинулася захищати свій дім, і полягла як найслабша. Тепер Аніка зрозуміла, чому подруга не повернулася ні сама, ні з матір'ю.

Люди, які стали для неї сім'єю, якої в неї ніколи не було, гинули у неї на очах. Точніше один з них вже загинув. Аніка-лисиця припала до підлоги, намагаючись вгамувати почуття. Вона картала себе за те, що дозволила Тасмін піти, за те, що не пішла з нею або замість неї. А Таннарі? Як йому сказати про смерть сестри, яку любив більше ніж себе?

Пролежавши нерухомо деякий час, Аніка-лисиця стерла сльози лапою. Перевівши подих, піднялася і, зістрибнувши зі стіни, помчала геть. Але до Таннарі повернулася не відразу. Переживши першу хвилю емоцій, стала мислити більш розважливо, складаючи в голові план подальших дій. І відповідно до свого плану попрямувала в селище.

Частина селища постраждала від нічної пожежі. Одні жителі селища намагалися розчистити завали, інші займалися пораненими, які розташувалися під відкритим небом. Усюди по селищу ходили чужі воїни, раз у раз, відбираючи у його мешканців все цінне.

Аніка рушила обхідними шляхами, розвідуючи обстановку навколо.

Таннарі сидів, спершись об найближче дерево. Прикривши очі, обмірковував те, що сталося. Як раптом на стежці з’явилась лисиця. Його лисиця. Її він би не сплутав ні з ким іншим. Вона щось несла в зубах. Наблизившись до нього, Аніка-лисиця кинула свою ношу і повернула людську подобу.

- Ти в порядку? - стурбовано запитав він, оглядаючи дружину.

- Все нормально, мене ніхто не помітив, - розповіла вона.

- Це що? - Таннарі вказав на купу ганчірок, яку вона принесла.

- Новий одяг, - відповіла дівчина, підводячись на ноги. - Ну, не зовсім нова. Але він допоможе нам злитися з натовпом.

- Що ти бачила? - вимогливо запитав Таннарі.

Аніка, боячись дивитися йому в очі, зробив вигляд, що не почула і стала розбирати одяг, який принесла. Серце зрадницьки зачастило.

- Що ти бачила? - повторив він, піднімаючись з місця.

- Я бачила їх, - коротко відповіла Аніка, натягуючи сорочку і штани. - Вони живі.

- Усі? - з тривогою уточнив Таннарі.

Він прекрасно розумів, що після такого вторгнення хтось міг загинути. Аніка відвернулася, не знаючи, як підібрати слова, щоб сказати йому, що його улюблена сестра мертва.

- Говори, - зажадав Таннарі.

- Батько і мати сидять у клітках, - розповіла вона. - Завтра їх хочуть стратити, як породжень тьми.

- А Тасмін? - придушено запитав він, передчуваючи найгірше.

Аніка закрила обличчя рукою, стримуючи сльози. Таннарі підскочив до неї, схопив за плечі і трусонув.

- Що з нею?

- Її більше немає, - схлипнула Аніка.

Таннарі відштовхнув її і відійшов в сторону. Хвиля болю захлеснула його душу. Світ навколо став похмурішим. Сонце і місяць стануть згасли. Він підійшов до маленького деревця і зніс кулаком, потім впав на коліна і закрив обличчя руками.

Аніка побачила те, чого не думала, що коли-небудь побачить у своєму житті. Найманець, безстрашний воїн, гордий Вовк зараз плакав як дитина. Вона підбігла до нього і стала втішати, при цьому сама, ридаючи.

- Я вб'ю їх усіх, - прогарчав Таннарі крізь сльози. - Клянуся Звіриним Богом! Перегризу глотки власної пащею. Ніхто не втече.

- Ми обов'язково помстимося їм, - промовила Аніка, погладжуючи його по щоках. - Але не зараз. Зараз треба рятувати твоїх батька і матір.

- Вони відповідатимуть за все! - продовжував гарчати він, не звертаючи на неї уваги. - За Тасмін, за дім, за батьків, за тебе!