Глава 5

На наступний день загін дістався у гори. Місцевість геть непривітна, ознаки життя майже відсутні. Самі каміння, пісок та сніг. Де-не-де поодинокі голі кущики та травинки. До наміченої цілі залишилось зовсім недалеко. Коні далі йти не могли - підйом занадто крутий і кам'янистий. Як і передбачалося, монахи і літній лікар, що супроводжували їх, залишилися з кіньми чекати повернення основної частини загону. А решта, взявши найнеобхідніше, вирушили в подальший шлях.

Збиралися в похмурому настрої, чудово усвідомлюючи, що далі їх чекає ще більша невідомість, ніж раніше, і хтось може не повернутися. Кожен зосередився на чомусь своєму, готуючись вирушити в дорогу.

Аніка дістала з сідельних сумок своє спорядження і начепила на пояс. Таннарі з цікавістю спостерігав за нею, але так і не зрозумів його призначення. Дівчина ще розпихала якісь дрібниці по кишенях і наостанок дістала короткого меча, теж причепивши до пояса. Взагалі він думав, що вона залишиться разом з монахами, а виявилось, що вона ще й озброєна.

 - Ти як на війну зібралася, - Таннарі не втримався від зауваження, проходячи повз. - У тебе навіть і меч є.

- Майже так і є, - буркнула дівчина, не дивлячись на нього. - Хто його знає, що там.

Ще не зникла до кінця біль в тілі, що не давала забути про атаку монстра і падінні.

- Ще скажи, що ти вмієш цим користуватися, - глузливо промовив найманець, вказуючи на меч.

- Хочеш перевірити? - Аніка блиснула зеленими блискавками, поклавши руку на меч.

- Можливо, після походу, - хмикнув Таннарі з посмішкою. – А тобі, можливо, краще залишитись тут.

- Я тут не тільки для того, щоб вино наливати, - ображено відповіла Аніка.

- Он воно як. Дивись якби наново не довелося тебе рятувати, - знову посміхнувся Таннарі і пішов.

Пані Ланні йшла попереду загону, тримаючи напоготові свій освячений меч. Таннарі, як зазвичай, прикривав загін ззаду.

- Ходімо, - закликала паладін, - треба встигнути, перш ніж стемніє.

Подолавши підйом, вони зайшли за невисоку скелю, за якою відкрився вид на занедбану цитадель. Вишгор височів трохи в стороні над місцевістю сірою напівзруйнованою громадиною. Залишилися лише її основна частина і натяки на колись витончені башточки. У давні часи твердиня впала під натиском сил темряви і була покинута. Але про неї пам'ятали і не раз намагалися дістатися до неї, щоб добути різні артефакти і кинуті скарби, що залишилися в її стінах. Ось і цього разу мета походу один з артефактів, який паладин бажала здобути задля слави свого бога Шайне і благополуччя людей, які йому поклонялися.

Шлях до самої цитаделі пролягав по широкій дорозі, по якій колись їздили карети і вершники, але пройшло багато часу і її на багатьох ділянках засипало камінням від обвалів, а місцями утворилися провали. Але для піших вони не представляли непереборної перешкоди. Дорога була короткою і весь час йшла вгору.

Члени загону йшли в мовчанні, насторожено озираючись навкруги, хоча навколо оточували тільки припорошені снігом позбавлені життя скелі, що підносилися над головою. Тишу порушували лише пориви вітру, шурхіт гравію і скрип снігу під ногами. Однак випадок з крохшем змусив їх сумніватися в безневинність кам'яного ландшафту. На такій висоті відкривався прекрасний вид на прилеглі до гір землі, але людям було не до милування красотами. До брами цитаделі вони дісталися швидко і без пригод, але та виявилася замкненою.

Загін зупинився перед нею, розмірковуючи, як діяти далі. Зруйнована твердиня, що колись славилася неприступністю, навіть зараз вражала своєю величністю та грізністю. Але ще більше вражало те, що якою мала бути сила, яка зруйнувала її.

Паладин, підійшовши до воріт, перевірила наявність заклинань, що запечатували, і можливих магічних пасток на них, але нічого такого не виявила. І, не відволікаючись на дрібниці, відразу перейшла до справи.

- Аніко, - покликала вона дівчину.

Та спритно підбігла до неї.

- Зможеш піднятися? - жінка вказала вгору, на стіну біля брами. - Схоже, брама зачинена зсередини. Потрібно глянути, що на тому боці.

Аніка глянула на стіну, викладену з грубо оброблених сірих каменів різних розмірів. Час і тутешня погода її не помилували: місцями були солідні руйнування кладки і розчину, що зкріплював.

- Зможу, - впевнено кивнула дівчина.

І зняла з пояса мотузку з металевим пристосуванням, найбільше схожим на гак. Відійшовши від стіни на кілька кроків, вона розгорнула його і стала розмахувати, потім влучно і зі знанням справи закинув на стіну. Гак, перелетівши через край, зміцнився нагорі, і вона з силою поторсала за мотузку, перевіряючи надійність його кріплення.

Таннарі спостерігав за дівчиною з неприхованим інтересом. Він і гадки не мав, що вона здатна на таке. Його самого при навчанні бойових хитрощів вчили лазити по стінах, але щоб дівчина з такою майстерністю закидала з першого разу зачіп, не уявляв. А, судячи з її дій, робити це їй доводилося не вперше.

Аніка тим часом, підстраховуючи себе мотузкою, полізла на стіну. І не просто дерлася, а, немов павук, легко і вправно піднімалася вгору. На поверхні стіни вистачало виступів і вибоїн, які давали можливість їй швидко знаходити опору. Через кілька хвилин вона вже перебувала нагорі п'ятиметрової стіни. Таннарі безвідривно спостерігав за нею, все більше зацікавлюючись, розуміючи, що вона не така проста, як може здатися. На вигляд тендітна і непоказна, але приховувала в собі стільки несподіванок.

Глянувши вниз, де в очікуванні завмерли інші члени загону, дівчина пішла по стіні, зникнувши з поля зору. Потяглися хвилюючі хвилини чекання. Задерши голови, всі дивились на стіну і, не змовившись, хвилювались аби з дівчиною нічого не сталося. Через деякий час вона повернулася.

- Там тіла, - повідомила вона, крикнувши зверху. - І засув на воротах.

- Що за тіла? - запитала паладин.

- Старі, зотліли давно, - пояснила Аніка. – Самі скелети.