ЧАСТИНА 23

Більбо, Країна Басків

 Середина червня 1529 року

Ліза

Наступного ранку, після того, як капітан взяв мою згоду шаленим збуджуючим змором, «Святий Яків» раптово встав на вітрила та покинув бухту Більбо.

Я прокинулась о дев’ятій, нашвидко привела себе до ладу, перевдягнулася та спустилася до зали ресторану.

Все, що сталося вночі, здавалося якимось маренням.

Моріно. Його поцілунки. Пропозиція шлюбу…

Та ні, це навіть не пропозиція була, а якесь схиляння.

Моя згода…

Як я могла згодитися на таке?

Але, коли я вийшла на терасу та не побачила «Якова» біля причалу, я майже переконала сама себе, що мені ця чортівня наснилася.

Потягнулися дуже насичені і шалені робочі будні.

Закупівлі змінялися маркетинговими мозковими штурмами, вишкіл персоналу переходив в розбори польотів, весь день був наповнений відвідувачами ресторан, день зміняв вечір, потім приходило кілька годин метушливого сну, і на ранок все починалося знову.

Десь за місяць я зрозуміла, що скоро відкину копита, як маленький поні.

Потрібно було терміново шукати собі нормального помічника.

Але знайти тямущий персонал у сфері обслуговування в шістнадцятому столітті виявилося ще більшою проблемою, ніж відкрити сам ресторан.

Несподівано і дуже вчасно мені на допомогу прийшов Христофер.

Я отримала від нього лист на початку травня з проханням розглянути кандидатуру «керуючого» з «наших». Тобто, з прибульців.

Тібор був французом середнього віку з 1926-го, володів своїм невеличким сімейним ресторанчиком у передмісті Парижу в двадцятому сторіччі, і знав, що і як саме потрібно робити.

Це було наче дарунок долі.

Я навіть мріяти про таке не могла. А Христофер вже подумав, що рано чи пізно мені знадобиться надійна людина за спиною зі «своїх».    

Звісно ж, я відповіла листом вдячності і одразу запросила мусьйо Тібора до Більбо.

Наша зустріч минула дуже вдало. Ми порозумілися майже з тераси, щойно привіталися.

Дуже допомогло те, що пан Агельмо наполегливо змушував мене вчити французьку, а пані Анжела бралася за різки кожного разу, коли в мене відбувався дисонанс в прононсі.   

Тіборові не потрібно було пояснювати азів. Він і так все знав, мав багатий досвід, та надто більше, - одразу побачив, що і де можна трішки підправити в управлінні та закупівлях.

В тисяче-п’ятисотих він прохолоджувався вже років зі п’ять, і все ніяк не міг знайти свого місця в цьому світі.

Тому наша зустріч стала благословенням для нас обох.

З появою помічника в мене все більш-менш стало приходити до норми.

З’явився час замовити собі новий пристойний гардероб на літній сезон, нормально відіспатися, зайнятися більш глобальними стратегічними речами у розвитку нашого ресторанного бізнесу.

Час від часу я отримувала листи від Влада, який безсоромно насолоджувався своїм подружнім життям в Перейкосі.

Одного разу до мене приїздив Марік, я зварила йому кави, чим зробила його абсолютно щасливим.

Каву я берегла як коштовний скарб, молола та варила виключно рано вранці, коли в ресторані ще нікого не було.

Коли зварила філіжанку Тіборові, він, як мені здалося, став моїм навіки.

Мій помічник оселився у кімнатах типу «постіль та сніданок» одної вдовиці на сусідній вулиці, рано-вранці приходив до ресторану і ми, під каву, обговорювали плани на день, розвиток бізнесу та інші поточні справи.

За два місяці такої колотнечі я майже забула все, що сталося у вечір відкриття між мною і капітаном.

Та що там!

Я навіть подумала, що капітан сам злякався своїх дурних думок, та втік від мене кудись далеко. Наприклад, знову у Нову Іспанію.

Ну, і Слава Херувимам!

Потім я почала на нього злитися.

Як він міг поматросити та кинути, от в прямому розумінні цього слова???

Десь тиждень я його ненавиділа.

Потім раптово упіймала себе на тому, що скучила за його білозубою посмішкою та високою постаттю.

А потім вирішила відпустити.

Ну не судилося. Буває.

Помилилася людина, з кожним трапляється. Не виніс ваги таємниці, яка мене оповивала.

Літо настало як завжди неочікувано. В перших числах червня лупонула така спека, що нам із Тібором довелося поспіхом шукати допоміжні підвали для збереження продуктових запасів. Молоко кисло з такою швидкістю, що ми не встигали віджимати сир. А коли вже почався сир, то довелося ставити на потік сирники із сметаною та джемами.

Так, завдяки літній спеці, у нас з’явилася чи не найвдаліша наша ідея ввести пропозицію на сніданок.

Ідею нам допомогла втілити Дора, яка десь «випадково», як вона це назвала, отримала два сундуки з какао-бобами, з якими не мала гадки, що робити.

А оскільки я вже просвітила її стосовно кави, то вона притягнула свою здобич до мене, щоб я порадила, що їй із цим робити.

Чесно?

Я не знала, що робити з необробленими какао бобами.

Але знав Тібор.

Вони в своєму ресторанчику в передмісті Парижу замовляли саме необроблені зерна, доводили їх до кондиції, мололи на пудру та варили справжній, - самий справжнісінький без домішок Е – какао з козиним молоком. Це було фішкою їхнього закладу на початку двадцятого століття.

І завдяки тому, що ми зустрілися тепер з Тібором, це стало фішкою нашого закладу на п’ятсот років раніше.

Отже, наша непристойно смачна пропозиція сніданку стала черговою бомбою для мешканців та гостей Більбо.

Сирники з різними джемами та какао-напоєм на козиному молоці.

Вона йшла як обмежена супер-пропозиція, яку одразу визнали наші клієнти, від яких і так не було продиху.

Вечорами ми рахували прибутки. Вранці смажили сирники. І все йшло якнайкраще, поки одного дня я не отримала записку від Влада.

«Люба сестро! Ти там зовсім навернулася зі своїм бізнесом! Май совість! У нас скоро день народження! Коли ти вже приїдеш додому?»