ЧАСТИНА 21

Більбо, Країна Басків

 Березень 1529 року

Ліза             

- Покажи ще! – Моріно схопив мене за зап’ясток, коли я зібралася забрати від нього планшет із яскравим цифровим зображенням.

- Тобі не можна дивитись це, - спробувала заперечити я, - Ти взагалі не мав про це дізнатися!

- ПОКАЖИ МЕНІ ЩЕ! – нетерпляче майже рикнув досі врівноважений та спокійний капітан.

Ну от! Я своїми руками створила першого в світі гаджето-залежного.

І це було б смішно, якби не було так страшно.

Гаразд. Я зітхнула. Все одно вже нічого не зробиш! Згорів сарай, гори і хата!

Почала пролистувати фотки, що були збережені в папці на пристрої.

Ми з Лялькою дуркуємо із морозивом в смішних обручах на голові з тигрячими вушками.

Повітряні кулі, ціла яскрава хмара заповнена гелієм, яку я замовила Ляльці на день народження.

Торт в кілька ярусів у блискучій жовто-блакитній і білосніжній глазурі, який я робила на замовлення.

Я навпроти літака перед відльотом у відпустку (тут потрібно було бачити очі капітана! Вони і так були округлені до небезпечного розміру, але літак – це було щось, що він навіть уявити собі не міг, особливо, коли я сказала, що переліт на ньому від Барселони до Майорки займає трохи більше години).

Марік з Лялькою на фоні Майдану Незалежності.

Влад зі своєю тодішньою пасією Олею десь навпроти бузкових кущів.

Я зі своїм хлопцем Костею, з яким ми досить довго зустрічалися і розійшлися за кілька місяців до нашої відпустки у Іспанії.

Моріно, який до цього фото сидів в замороженому стані з очами більше за піастр кожне, раптом «розморозився» та відкинув мою руку від зображення, щоб я не пролистала далі, і забрав планшет з моїх рук:

- Хто це?  

- Гм, - я замислилась, як би делікатніше пояснити, хто такий Костя і природу наших стосунків.

- Хто поруч із тобою? – нетерпляче перепитав він.

- Так, все, - та що за фігня врешті решт? Чому я маю йому щось пояснювати? Хто він такий? – На цьому закінчимо. Ти хотів доказів? Ти їх отримав. Віддай планшет!  

Моріно застережливо на мене подивився, відставивши руку, щоб я не забрала пристрій:

- І це поруч зі мною… - проговорив він замість мене, очікуючи продовження.

Ну от що йому сказати? Як взагалі це називалося в шістнадцятому столітті?

- Не дратуй мене, Ліз!

- Мій хлопець! Гаразд? Він – мій хлопець! Задоволений?

- Що це? Чоловік? – насторожено перепитав Филиппе.

- Ні, це…

- Наречений? – не здавався капітан.

Та ні! Блін! Не наречений! Як пояснити, хто такий хлопець?

- Це близький друг протилежної статі, з яким ти проводиш вільний час разом, ви щось разом робите, кудись разом їздите. Схоже на твою ту… Як її? Яку ти в Перейкос притягнув…

- Коханець? – перепитав Филиппе і в нього від здивування трохи планшет з рук не вивалився.

- Можна і так сказати, - погодилась я і кивнула.

Ну от. Тепер в його очах я занепала нижче плінтусу!

- Але ж ти не була заміжня? – уточнив капітан, щось намагаючись зрозуміти.

- Ні, не була, - знову погодилась я з його припущенням.

- Тоді як у тебе міг бути коханець? Як ти це назвала? Хлопець?

Я нарешті відібрала в нього планшет, клацнула на кнопку, що його вимикала, і з полегшенням видихнула:

- Я ж кажу, ми з тобою - із зовсім різних світів. У нас різні культури і виховання. Це не вважається ненормальним у нас парі бути у стосунках до шлюбу, жити у спільній квартирі, спати у ліжку разом, мати свій побут. Та навіть дітей заводити не побравшись, якщо вже дуже захочеться. Я взагалі не планувала виходити заміж. Була зайнята роботою і навчанням…

Ми проговорили всю ніч до самого світанку.

В Моріно було стільки питань, що під кінець я почувалася середньовічною Сірі. І зрештою, прямо так, під час відповіді на чергове: «Що таке метеоритний дощ?» (запам’ятав же, невгамовний), заснула на столі, підклавши руки під голову.

 Амаре Родрігес Филиппе де Кастелло Моріно

Капітан довго сидів біля Ліз, що заснула прямо перед ним.

Спочатку вона дуже злякалася того, що її розкрито. Він бачив по очам, що вона була розгублена і нажахана.

Коли він відштовхнув її, а вона впала і вдарилася головою, Филиппе сам ледь не втратив свідомість від жаху, що поранив її.

Він звинуватив її у шпигунстві. І він сам переконав себе в цьому, навіть ще до розмови з нею.

Його роль при дворі Імператора була настільки важлива, що запідозрити якусь країну в шпигунстві за ним було цілком припустимо.

Ще б пак! Він виконував прямі доручення Карла V, був його особистим посланцем та знав те, про що іншим дуже б хотілося дізнатися.

Він радше повірив би, що вона працює на Османів, або на Бриттів, ніж повірити в те, що вона йому сказала.

Але коли дівчина дістала той свій «планшет» і показала йому малюнки, яких він в житті уявити б собі навіть не зміг, коли розповіла стільки неймовірних подробиць про світ з якого прийшла, не повірити було б просто недалекоглядним ідіотизмом.

Моріно підставив свічник із тліючою свічкою поближче до її обличчя.

Ліз мирно спала. Вона довірила Филиппе свою долю. Розповіла свої таємниці. І заснула, ввіривши себе йому.

Це ж треба! У неї був коханець?

Та він зроду чистішої та наївнішої за неї не бачив.

Коханками ставали здебільшого вдовиці. Або іноді вродливих дівчат з низів продавали в багаті родини для збереження роду, і тоді коханки народжували позашлюбних дітей в хазяйському домі.

Тут не було нічого з того, що описала Ліз про свої стосунки зі своїм…

Хлопцем?

Моріно відчув, як мимоволі стиснулись долоні в кулаки.

Не міг уявити, щоб хтось торкався до неї. Руками. Губами.

Навіть подумати не міг про те, що хтось міг спати з нею в одному ліжку.